Український тиждень

Карти історичних подій потасувалися так, що позавчорашня баламуть на Борщагівці припала на 318-ту річницю Батуринської трагедії (якщо брати дату за старим стилем). Річниця та щороку приходить і йде майже непоміченою, як і щоденні новини про обстріли і жертви — он, 9 російських КАБів, що забрали життя 33-х цивільних, що прийшли по гуманітарку і сховалися в укритті, вже рядова новина, що мало кого збурює (Боже, як ми дійшли до такого?) І я гірко дивуюся з того, як легко забуває товпа, завдяки кому назви їхніх тилових міст чи сіл не звучать так само болюче, як «Комишуваха», «Олешки»… «Буча», «Ізюм», «Маріуполь»… (список, на жаль, можна продовжувати і продовжувати). Хоча, чого мені дивуватися? Все, що відбувається, є логічним та поступовим сповзанням у прірву з розплющеними очима. Ця грубо і неприкрито зрежисована борщагівська вистава мала такий успіх тут і зараз, бо її творці дуже майстерно зіграли на всіх болючих точках і задавнених проблемах одночасно.
Людям страшно — і вони виливають страх в агресію. Але агресувати на ворога небезпечно: це ж треба вийти за межі свого тилового життя і почати діяти понад межі своїх звичних можливостей. Та й контрудар може прилетіти — у-у-у, небезпечно! А свої військові — на те й свої, аби з похиленою головою терпіти будь-яке ставлення. Це вже навіть щось біблійне — від «Осанна!» на початку повномасштабного вторгнення до «Розпни!» теперішніх часів. Ніхто з нас, вояків і воячок, ветеранів і ветеранок, не мав ілюзій, що буде якось інакше і нам буде вічна шана. Єдиний нюанс: ми думали, «Розпни!» буде після війни, а не в сам її розпал. Бо ніби ж не вигідно вибивати зброю з рук власній армії, хіба ні? Ні, натовп так далеко не зазирає. Натовп мусить покарати тих, кого ще вчора обожнював, бо вчорашні обожнювані не творять чудес і не гладять по голівці. Бач, всього лиш роблять свою роботу і вимагають виконання конституційних обов’язків. Мабуть, якби зараз у Київ зайшла ДРГ і її членів почали на вулиці крутити — то юрба скоріше почала би перешкоджати військовослужбовцям і відбивати диверсантів, ніж навпаки. Критичне мислення вимикається, коли те, що ти бачиш, лягає на твоє внутрішнє світовідчуття.
Влада наша, плоть від плоті та кров від крові людей із цього натовпу, дуже їх боїться. Бо саме такий — імпульсивний, некритичний, неосвічений — прошарок населення виніс теперішню владу на гребінь, і він же її роздере, як тільки з’явиться нагода. Влада провалила підготовку до війни, боротьбу з корупцією, мобілізацію, захист прав військових. Кожного разу провалює оперативне вирішення гострих питань, бо заграє з товпою. Я сподіваюсь, хоча б військове керівництво зробить висновки з цієї та інших ганебних історій і проведе роботу над помилками.
Катавасія на Борщагівці збіглася з річницею Батуринської різанини випадково, але я все одно дозволяю своєму мозку проводити паралелі між нашими часами і найгострішими подіями часів Мазепи.
Успішна — на жаль, — інформаційна війна проти нас. Як тоді добре зіграли анафемою Мазепі, твердженнями про «православного царя» і «шведа-лютеранина», так і тепер добре грають «людоловами-ТЦК» і «військові катують людей».
Брак єдності у суспільстві, на що і сам ясновельможний гетьман нарікав у своїй знаменитій думі.
Легковаження ворогом: думки про те, що росіяни мають якісь моральні кордони; про те, що «простим людям» буде збережено життя у разі поразки України.
Неспроможність владної верхівки координувати свої дії, вживати рішучих ефективних заходів та чесно комунікувати з населенням (як казали про Мазепу: «Сам себе перехитрив»)
Людське невміння думати наперед і складати 2 2. Я думала колись, що українці часів Мазепи не підтримали його одноголосно після Батуринської різанини через недостатню поінформованість і/або недовіру до тодішніх джерел інформації. Але тепер, попри те, що всі можуть спостерігати за геноцидом в режимі реального часу — частина населення обирає за ворога ближнього замість думати про захист від ворога реального.
Паралелі ці, звісно, дуже умовні, але мозок висновує з них дві речі. Перша з них — відчуття «це ж було вже», завдяки якому погані новини не так бентежать. А друга річ уже не така приємна: всі знають, чим закінчилась історія Мазепи, і це не той результат, до якого ми прагнемо.

11 серпня 2026 року Президент України підписав указ про створення національного природного парку «Чорний Ліс». На жаль, ця подія не отримала великого розголосу в медіа, хоча заснування парку без перебільшення можна назвати знаковим.«Чорний Ліс» — об’єкт природно-заповідного фонду, який поєднує природну й історичну цінність. Цей топонім згадується вже на мапах Боплана, а сама локація відігравала важливу роль у подіях часів Гайдамаччини та національно-визвольних змагань початку ХХ століття.56-й нацпарк в Україні та перший у Кіровоградський області заснований рівно за сто років після того, як природоохоронці минулого століття офіційно запропонували взяти під захист Чорноліський і Чутівський лісові масиви.Уже в нашому тисячолітті до створення національного природного парку в різний спосіб долучилися десятки людей. Вони готували обґрунтування, документацію, адвокували та лобіювали рішення, аж доки указ був підписаний в адміністрації Президента.Я мала розмови з чотирма активними учасниками цього процесу: головою Державного агентства лісових ресурсів Віктором Смалем, очільницею Всеукраїнської екологічної ліги Тетяною Тимочко, керівником Української природоохоронної групи Олексієм Василюком та науковцем Романом Лисенком. І з цих чотирьох окремих інтерв’ю склалася історія, яка показує непростий шлях до створення нового національного природного парку в незалежній Україні під час війни.

Парк, рекомендований до створення

За словами Тетяни Тимочко, ще у 2003 році активісти Черкаської обласної організації «Всеукраїнська екологічна ліга» порушували питання про створення національного природного парку «Холодний Яр» у Черкаській області. Цей нацпарк формально можна назвати історичним «братом» «Чорного Лісу». «Холодний Яр» був створений у 2022-му, лише через 20 років активної громадської діяльності, тоді як роботу над заснуванням «Чорного Лісу» організація вела паралельно.— Певний час у нас просто не було свого осередку на Кіровоградщині. Але пізніше, у 2009 році, вже Кіровоградська обласна організація «Всеукраїнської екологічної ліги» провела власний круглий стіл і сформулювала позицію щодо створення парку, — відзначає Тетяна. — Тоді ми звернулися до міністерства з листом про створення національного природного парку «Чорний Ліс».Олексій Василюк згадує, що вперше про «Чорний Ліс» почув на комітетських слуханнях у Верховній Раді.— Ми завжди знали, що в Україні є нереалізовані ідеї національних парків. Особисто я зіткнувся з цією темою у 2008–2013 роках на комітетських слуханнях щодо природно-заповідного фонду, — згадує Олексій. — «Чорний Ліс» постійно фігурував у переліках парків, рекомендованих для створення. Деякі інші об’єкти з переліків реалізовувалися, а ось «Чорний Ліс» щоразу залишався в планах.Голова Держлісагентства Віктор Смаль уперше дізнався про «Чорний Ліс», працюючи на державній службі.— Напевно, це було десь у 2022–2023 роках. Про «Чорний Ліс» мені розповіла Тетяна Валентинівна Тимочко, яка тоді була радницею міністра охорони довкілля Руслана Стрільця, — говорить Віктор Смаль. — Не пам’ятаю, який був контекст розмови, але вона сказала приблизно так: коли будете на Кіровоградщині, обов’язково зверніть увагу на Чорний Ліс. Я це запам’ятав. Під час планових виїздів у різні області України, ми кілька разів поверталися до цього питання. Зрештою домовилися не поєднувати цю поїздку з іншими, а запланувати окремий візит, присвячений саме Чорному Лісу. Аспіранту-біологу Роману Лисенку топонім Чорний Ліс знайомий з дитинства.— Дитиною я не бував у самому лісі — хіба що проїздом, коли їхали на море через Знам’янку. Але назва була знайомою. Я цікавився історією національно-визвольних змагань у різні періоди, читав книжки про Холодноярську республіку, — говорить Роман. — Чорний Ліс є на мапі Боплана ХVІІ століття — він там так і називається. В гайдамацькій історії його важливість пов’язана не лише з конкретними подіями, а й із самим рельєфом. Це дуже пересічена місцевість, густий ліс, багато води й звірини — територія, де було зручно ховатися й вести партизанську боротьбу. Науковець розповідає, що пропозицію відвідати Чорний Ліс він отримав у 2021 році. Тоді його колега, нині військовослужбовець ЗСУ Єгор Гриник, запропонував на вибір кілька проєктів, якими займалася Українська природоохоронна група. Лисенко, на той момент ще студент, обрав Чорний Ліс — назва була знайомою і викликала тільки позитивні емоції.

Символ небезпеки для радянського режиму

— За першою освітою я історик, тож добре знаю історію і Холодного Яру, і Чорного Лісу, — розповідає Тетяна Тимочко. — Після оголошення незалежності, коли відкрили архіви, я займалася власними розвідками про місця, пов’язані з Холодноярською республікою і спротивом українських селян радянській владі. Частина повстанців із Холодного Яру з часом перемістилася до Чорного лісу й продовжувала там боротьбу. Врешті для радянської влади обидва масиви були однаковою загрозою.Попри те, що Чорний Ліс був для радянського режиму символом небезпеки, у 1926 році уряд отримав звернення з пропозицією створити на цій території природоохоронну зону — заповідник «Чорний ліс». Звернення направив Український комітет охорони пам’яток природи.— Цей комітет виник у 1926 році як дорадчий орган уряду й одразу подав багато пропозицій про охорону важливих природних територій — за різними даними, йшлося про кількасот об’єктів, — розповідає Олексій Василюк. — Тоді в законодавстві існувало поняття «пам’ятка природи». Щоб територію взяли на облік як пам’ятку, не потрібно було проходити погодження, як зараз. Сам факт внесення до обліку вже передбачав кримінальну відповідальність за пошкодження. Чорний Ліс спершу отримав статус пам’ятки природи — за звернення кореспондента з Зінов’євської округи, зі станції Долинської, тобто від людини, яка написала такий лист (кореспонденцію). Зараз ми вже знаємо точно, що цим кореспондентом був лісівник Чорноліського лісництва. Вже у 1928 році в Чорному лісі, ймовірно, працювали об’їзники — люди, які наглядали за територією. Але в комітеті розуміли, що цього недостатньо, тому хотіли надати території статус державного заповідника.На той час національних природних парків у сучасному розумінні не було, а ось статус державного заповідника передбачав окрему адміністрацію та фінансування. Навіть невелика адміністрація могла б охороняти ліс від браконьєрства й рубок, тож ідея активістів була слушною.— Планували, що Чорний Ліс стане державним заповідником у другій п’ятирічці. Але далі почалися репресії проти лісівників. Їх репресували цілими родинами, адже це були професійні династії, — наголошує Василюк. — У праці відомого дослідника лісівництва Павла Вакулюка розповідається про цей період. Людей могли звинуватити у шпигунстві або причетності до повстанського загону. А ще — у бажанні повернути попередній лад. Виступаєш проти рубок? Значить мрієш, щоб пани повернулися і хочеш зберегти ліс, щоб догодити їм. Звучить абсурдно, але тоді привід знаходили швидко.Василюк зізнається, що працює з архівами давно, але повної історії Чорного Лісу в той період досі не знає. Наприклад, невідомі імена й історії репресованих лісівників. Проте пошук триває, і в планах — монографія, де будуть подробиці першої спроби створення державного заповідника «Чорний Ліс».

На перетині природних історій

— Чорний Ліс — це великий широколистяний лісовий масив на межі лісостепу і степу, найпівденніший ліс в Україні, — розповідає Олексій Василюк. — У цій місцевості перетинаються різні природні історії та географічні впливи, що зумовило появу багатьох рідкісних видів рослин і тварин. Територія настільки велика й багата на природні об’єкти, що ми вирішили поступово обстежувати її й картувати знахідки.За цими науковими характеристиками — територія, яка викликає сильний емоційний відгук. Так, Роман Лисенко із захопленням розповідає про першу поїздку у Чорний Ліс.— Це було навесні 2021 року, — згадує науковець. — Ми поїхали на два чи три дні, з наметами. Я був просто зачарований тим, який у квітні цей широколистяний дубово-ясеневий ліс. Усе цвіте, усе пахне, дуже яскраві кольори. Напевно, ні з чим не можна порівняти таке багатство барв і запахів. Ми шукали тюльпани й без особливих зусиль знайшли їх і майже десяток інших червонокнижних видів. Закартували знахідки, я склав перелік лісових виділів, де саме вони трапляються.Роман Лисенко у Чорному ЛісіЗгодом Лисенку довелося здійснити ще десяток поїздок на Кіровоградщину — самому і з колегами. Всі експедиції мали конкретну наукову мету й щоразу приносили нові відкриття. А ще виявилося, що в різні пори року Чорний Ліс дуже відрізняється.— Якщо у квітні Чорний ліс — світлий, прозорий, прохолодний, заквітчаний рястами й тюльпанами, то у червні він зовсім інший, — відзначає Роман. — Він наче великий темний парник — крони ясенів, дубів, лип і грабів переплітаються й майже не випускають вологе повітря. Усередині задушливо, висока вологість, важко дихати. Над дорогами, де стоїть вода, багато метеликів і мошкари, літають жуки-олені та вусачі. На дорогах трапляються сліди борсуків, лисиць. А сарни й кабани навіть підходили близько до мого намету.Жуки-олені у Чорному Лісі. Фото Романа ЛисенкаУ червні пересуватися лісом було фізично важко. Дороги розбиті лісовозами, доводиться йти узбіччям, яке заростає підмаренником чіпким. Він чіпляється за одяг, і ти йдеш, тягнучи за собою кілька метрів рослин. Запах інший — солодкий, водночас повітря вологе й задушливе. Коли нарешті виходиш з лісу на піщаний пагорб над Інгульцем, на високий схил, повітря відчутно змінюється — дихається легше, наче вийшов із сауни надвір.Науковець наголошує, що одна з важливих цінностей Чорного Лісу — майже повна відсутність інвазійних видів. Чужорідних рослин немає навіть у вразливих місцях — там, де проводили суцільні рубки.— Ботанік Василь Леонович Шевчик багато досліджував ліс, ми їздили в експедиції разом. Він пояснював відсутність інвазійних видів стійкістю екосистеми — її внутрішнім ценотичним фільтром, який не дає чужинцям легко проникати всередину, — відзначає Лисенко.Василь Шевчик у заплаві Інгульця з видом на Чорний ЛісУже під час роботи на території активісти та науковці виявили, що не всі ділянки Чорного Лісу однаково цікаві для природоохорони.— Під час підготовки проєкту створення національного парку ми разом з Олексієм Василюком, Романом та іншими фахівцями визначали території, які мають увійти до парку, — говорить Тетяна Тимочко. — Ми не хотіли механічно збільшувати площу парку — для нас було важливо охороняти цінні природні ділянки, зокрема старі ліси.Коли ми приїхали до Чорного Лісу разом із головою Державного агентства лісових ресурсів Віктором Смалем, лісівники найцінніші місця залишили на кінець маршруту. Ми наполягли, щоб відвідати точки, які попередньо визначили разом із фахівцями. Там побачили унікальні території. Роман докладно пояснював, у чому їхня цінність, і це справило враження на керівника агентства.Віктор Смаль підтверджує цю думку і ділиться власними враженнями.— Чорний Ліс — дуже особлива локація. Коли я туди їхав, то вже багато прочитав про нього й розумів, наскільки дивовижними є ці місця, — говорить Смаль. — У першій поїздці нам показували різні ділянки, частина з них була молодими, засохлими насадженнями, які видавали за Чорний Ліс. Згодом, коли ми дісталися справді цінних територій із віковими деревами, вони, звичайно, вражали. Відчувається і їхня історія, і сила.Посадовець відзначає цікавий геологічний аспект цієї місцевості, пов’язаної з Українським кристалічним щитом — однією з найдавніших геологічних структур. Крім цього приблизно 10 тисяч років тому поблизу Чорного Лісу проходила межа найбільшого в Європі льодовика.— Коли розумієш, наскільки унікальна тут природа, який потужний тут історичний контекст, то починаєш уболівати за збереження цього місця, — підсумовує голова Держлісагентства.

Пазли «Чорного Лісу»

Приблизно п’ять років тому природоохоронці перейшли від загальної ідеї до конкретної роботи над проєктом національного природного парку «Чорний Ліс».— У якийсь момент до роботи долучився Рома Лисенко, почав їздити на територію й обґрунтовувати охоронні зони (зони, які створюють для захисту окремих видів — прим. авт.), — згадує Олексій Василюк. — Ми подумали: якщо національний парк поки ніхто не береться створити, можна рухатися поступово — складати пазл, надаючи окремим ділянкам охоронний статус. Кіровоградщина погоджувалася створювати такі охоронні зони. Це заслуговує на повагу: інші області не завжди готові так активно працювати над охороною природних територій.Олексій Василюк в експедиції у Чорний ЛісУ 2023 році Кіровоградська ОДА замовила нашій організації наукове обґрунтування і навіть виділила символічні кошти, які потім не покрили навіть вартість пального. Але річ не у коштах, а в тому, що обласна адміністрація чітко продемонструвала намір завершити створення національного парку і зробити конкретні кроки, щоб указ Президента був підписаний . На дослідження та збір матеріалів пішов весь 2023 рік. У підсумку підготували обґрунтування обсягом понад 300 сторінок. Над ним працювали 12 науковців. Серед них — орнітолог і військовослужбовець Сергій Шайда, який провів дослідження, перебуваючи на реабілітації після поранення. Тетяна Тимочко говорить, що у 2024 році зрозуміла: потрібно переконати саме лісівників, щоб вони погодилися на створення парку. Того року головою Державного агентства лісових ресурсів призначили Віктора Смаля, з яким вони були знайомі по роботі в міністерстві.— В наших розмовах я старалась пояснити, чому ця територія цінна для збереження природних екосистем. Чому створення саме цього парку могло б стати важливою патріотичною справою саме зараз, в умовах боротьби українців проти російської збройної агресії, як і сто років потому. Згодом він зателефонував мені й сказав, що готовий працювати над створенням Національного природного парку «Чорний Ліс». Роль і системна фахова участь Віктора Смаля у цій роботі є надзвичайно важливою! На початку 2025 року ми почали планувати подальші кроки. До роботи була долучена Ольга Гелевера, доктор географічних наук, голова Кіровоградської обласної організації Всеукраїнської екологічної ліги, яка з 2009 року працювала над створенням парку разом з іншими науковцями. Я також звернулася до Олексія Василюка та його команди, оскільки в таких питаннях потрібні фахівці, які працюють безпосередньо в полі. Домовилися про розподіл роботи: вони готують наукові й картографічні матеріали, а я займаюся адвокацією, текстами та узгодженнями з посадовцями, — розповідає голова Всеукраїнської екологічної ліги.Попри те, що область підтримувала створення нацпарку, узгодження було нелегким. Так, місцеві чиновники намагалися до запропонованої території додати Весело-Боковеньківський регіональний ландшафтний парк. А ще, за словами Тетяни Тимочко, вони пропонували назвати парк «Чорнолісько-Боковеньківським», що не відповідало б ні природним особливостям лісового масиву, ні історичній назві, розмиваючи саму ідею Чорного Лісу.— Згодом ми з’ясували, що включення Весело-Боковеньківського парку могло загрожувати судовими позовами, оскільки через незаконні рубки на цій території було нараховано величезний штраф. Це могло б ускладнити початок діяльності національного парку і завдати фінансових обтяжень, — пояснює Тетяна. — Як би там не було, ми відстояли нашу думку: нам потрібні лише цінні природні території непошкодженого лісу, парк матиме назву «Чорний Ліс», а Весело-Боковеньковський РЛП залишиться окремим об’єктом. Під час підготовки обґрунтування природоохоронці збирали матеріали, довідки й картографічні дані, перевіряли кожну земельну ділянку та готували мапи. Тетяна Тимочко зазначає, що робота вимагала великої кількості уточнень і переробок, зокрема перевірки відповідності карт даним державного земельного кадастру.Окремим викликом стала взаємодія з лісівниками.— Коли почалося погодження, то виявилося, що місцеві лісівники не хотіли віддавати до складу парку цінні природні ділянки. Вони швидко і послідовно відповідали на листи, але їхня позиція була негативною. Також лунали пропозиції створити парк вдесятеро меншим або обмежитися вже наявним Чорноліським заказником, — розповідає Олексій Василюк. — Тому позиція голови Держлісагентства Віктора Смаля була важливою насамперед політично. Він публічно підтримував створення парку, записував відео, давав інтерв’ю й наголошував, що справу треба завершити до сторіччя її початку та вшанувати пам’ять репресованих.Всі мої співрозмовники згадують непрості зустрічі з місцевими лісівниками. Тетяна Тимочко розповідає, що того дня, коли вони відвідували Чорний Ліс разом з Віктором Смалем, лісівники-ветерани під час зустрічі висловлювали побоювання, що створення парку позбавить їх робочих місць. Проте вже після розмови вони перепросили й визнали, що їх дезінформували.— Опір лісівників створенню національного природного парку — зрозуміла реакція. Уявіть: кілька поколінь людей створюють ліс, доглядають за ним, радіють, що добре виконали свою роботу, і розраховують на відповідний результат. І тут дізнаються, що 10 тисяч гектарів лісу законсервують заради збереження природної перлини. І це під час війни, коли майже п’ята частина лісів недоступна для господарювання. Зрозуміло, що частина людей сприймала це з образою. Але я діяв абсолютно щиро й вірю, що рішення було правильним, — переконаний Віктор Смаль. — Під час зустрічі у 2025 році я намагався підходити до ситуації з розумінням, що люди часто стають заручниками інформаційних вкидів. Частина непорозумінь виникала через нерозуміння того, який статус мали ці ліси на той момент. Люди, наприклад, казали, що зараз тут розвивається економічна діяльність і є доступ до лісів, а після створення парку цього не буде. Це при тому, що значні частини лісових масивів уже мали природоохоронний статус. Коли ми спокійно пояснювали ситуацію, наводили аргументи та розповідали про перспективи, люди змінювали свою думку.Навколо створення парку вдалося об’єднати досить великий колектив людей, які щиро і активно працювали, допомагали, підтримували. Тетяни Тимочко перелічує їх імена, наполягаючи, що внесок кожного був ключовим на різних етапах.— Нас підтримував Олексій Соболєв, міністр економіки, довкілля та сільського господарства, його заступник Ігор Зубович, Максим Железняк — директор департаменту природно-заповідного фонду міністерства, керівництво Кіровоградської обласної державної адміністрації та громад області, представники ДП «Ліси України», — відзначає Тетяна Тимочко. — Кропітку роботу провів В’ячеслав Дубровський та його колеги з департаменту екології ОДА — Олексій Середюк та Наталія Твердовська… На шляху до рішення про створення парку кожен документ, кожен підпис стає важливим і пришвидшує результат.

Початок, а не кінець

Указ про створення національного природного парку «Чорний Ліс» був підписаний рівно через сто років після першої спроби надати цій території охоронний статус. Мої співрозмовники підкреслюють символізм цієї події, проте наполягають на тому, що підписаний указ — тільки початок шляху. Адміністрація парку ще не створена, у об’єкта немає директора і команди. Водночас, очікування від майбутнього очільника і співробітників «Чорного Лісу» досить високі. Щонайменше від них чекають любові до цієї місцини та її історії, а також щирого бажання розвивати парк.— Це перший об’єкт з таким потенціалом на Кіровоградщині і я бачу кілька напрямів, на які майбутня адміністрація національного парку має звернути увагу, — говорить Віктор Смаль. — Перший напрям — геологія та біологія. В «Чорному Лісі» можна досліджувати, як розвивалася природа після танення льодовика, порівнювати різні екосистеми, вивчати поширення видів, ґрунти та взаємодію природних комплексів. Також варто розповідати про унікальність цього південного лісу. Другий напрям — історія. Чорний Ліс — місце героїчної слави українського повстанського руху й Української революції в ХХ столітті. Адміністрація парку має проводити освітню роботу й плекати в людей відчуття гордості за цю історію. Окремої уваги потребують болота. Вони важливі не лише як природні екосистеми, а й як джерело інформації про минуле, адже болота можуть зберігати деревину впродовж багатьох століть. Звісно, потрібно дбати й про рекреаційний напрям, загалом важливий баланс між наукою, дослідженнями, історією та відпочинком. Відзначимо, що у підпорядкуванні Державного агентства лісових ресурсів було сім національних природних парків у різних куточках України, серед яких «Сколівські Бескиди», «Шацький», «Бойкіщина» та інші. «Чорний Ліс» став восьмим парком, яким керуватиме ця державна установа.— Для мене важливо, щоб парк не залишився лише на папері, — підкреслює Тетяна Тимочко. — Створення природоохоронної установи — це початок, а не завершення роботи. Потрібно, щоб вона мала людей, фінансування, необхідні документи й могла забезпечувати системну охорону природних екосистем. Також найближчим часом необхідно облаштувати офіс парку, де буде працювати колектив, потрібно розробити Проєкт організації території, налагодити співпрацю з громадами та залучити міжнародну допомогу. Але ми віримо в гарне майбутнє національного природного парку «Чорний Ліс» і будемо надалі працювати для його розвитку.Роман Лисенко також підкреслює, що створення НПП «Чорний Ліс» — це далеко не фінал.— Є ще багато цінних лісових, степових і лучних ділянок, які можна буде включити під час майбутнього розширення, — припускає науковець. — Частина комунальних земель, погоджених громадами, не увійшла до початкових меж, бо не була оформлена документально. Важливо продовжувати роботу над розширенням природно-заповідного фонду, зберігати пов’язані між собою території та не втрачати ті ділянки, які ми вже виявили й дослідили.

uВооst та НАVАS Vіllаgе Ukrаіnе запускають безкоштовну школу штучного інтелекту для молоді 16–22 років — Yоuth АІ Sсhооl. Програма допоможе учасникам перейти від простих запитів до СhаtGРТ до системного використання ШІ в навчанні, роботі та власних проєктах. Протягом семи практичних онлайн-занять молодь опанує сучасні АІ-інструменти, навчиться створювати контент і розпізнавати цифрові маніпуляції. Фінальним результатом стане власний ШІ-агент, який допомагатиме розв’язувати реальні повсякденні завдання.
До викладання долучаться практики у сфері штучного інтелекту, цифрових технологій, креативних індустрій та кібербезпеки. Серед них — фахівці, які впроваджують ШІ-рішення в бізнесі, навчають команди провідних компаній працювати з новими технологіями, створюють АІ-контент для українських і міжнародних брендів та консультують міжнародні організації з питань цифрової грамотності й безпеки.
Протягом курсу учасники працюватимуть із безкоштовними версіями СhаtGРТ, Сlаudе, Gеmіnі, NоtеbооkLМ та іншими ШІ-інструментами. Вони навчаться формулювати ефективні запити, надавати моделям необхідний контекст, перевіряти достовірність згенерованої інформації та обирати відповідні інструменти для різних завдань.
Окремі заняття присвятять використанню ШІ для навчання та досліджень. Учасники спробують перетворювати власні конспекти й навчальні матеріали на структуровані бази знань, працювати з науковими джерелами та проводити дослідження за допомогою АІ. Також програма охопить цифрову безпеку: молодь навчиться розпізнавати діпфейки, перевіряти підозрілі фото, відео й повідомлення та захищати персональні дані.
Ще один напрям — ШІ для креативу. На практичних воркшопах учасники працюватимуть із генерацією та редагуванням зображень, текстами, сторітелінгом і створенням контенту для власних проєктів. Результатом стане готова креативна робота, яку можна додати до портфоліо.
Особливістю програми стане АІ-щоденник задач, який кожен учасник вестиме від першого заняття. У ньому молодь фіксуватиме повторювані завдання з навчання, роботи чи власних проєктів, аналізуватиме, скільки часу вони займають і які процеси можна спростити за допомогою штучного інтелекту.
На основі цього щоденника учасники створять фінальний проєкт — власного ШІ-агента. Це може бути цифровий помічник для планування навчання, аналізу вакансій, роботи з документами, підготовки досліджень або інших завдань, з якими учасник регулярно стикається. Після створення першої версії молодь матиме час на її тестування та вдосконалення за підтримки менторів.
Завершиться навчання Dеmо Dаy, під час якого учасники презентують власних ШІ-агентів, продемонструють їхню роботу та отримають зворотний зв’язок від експертів. Учасники, які виконають умови програми, також отримають сертифікати.
До участі запрошують молодь віком 16–22 роки, яка хоче навчитися ефективніше використовувати штучний інтелект для навчання, кар’єри та власних проєктів. Попередній досвід створення ШІ-інструментів не потрібен. Навчання безкоштовне, а для участі необхідно заповнити реєстраційну форму та бути готовими приділяти програмі до чотирьох годин на тиждень.
Реєстрація триває до 20 листопада 2026 року. Старт навчання — 25 листопада.
Форма реєстрації за посиланням.
 
 

З розвитком смартфонів і ноутбуків здавалося, що вони поступово замінять домашні телевізори. Мобільні пристрої давали можливість користуватися інтернетом, дивитися відео та встановлювати безліч застосунків. Проте прогнози не справдилися. Великі екрани зберегли популярність і перетворилися на мультимедійні центри. Вони отримали підтримку стримінгових сервісів, високу роздільну здатність і підключення інших гаджетів. Тепер на них зручно дивитися кіно, слухати музику й грати.Змінилися звички глядачів. Замість передач за розкладом люди дедалі частіше обирають контент, доступний у будь-який час. Виробники пристосувалися до цих змін і пропонують моделі з підтримкою популярних онлайн-платформ.

Чому телевізори конкурують зі смартфонами та ноутбуками

Усі три типи підходять для перегляду фільмів, серіалів і трансляцій. Різниця – у розмірі екрана, зручності керування й умовах використання.Телевізори. Серед Sumsung телевізорів та моделей LG, Sоny й Хіаоmі є варіанти для відпочинку. Вони працюють від електромережі, мають вбудовані динаміки й функції покращення зображення.Смартфони. Їхня перевага в мобільності. Відео зручно дивитися в дорозі, під час перерв або будь-де, де є доступ до інтернету.Ноутбуки. Поєднують розваги з роботою та навчанням. Можна швидко знаходити інформацію, керувати відтворенням і працювати з кількома програмами.Мобільні гаджети теж забезпечують якісне зображення й звук. Хороший дисплей і навушники допомагають зануритися у фільм навіть у дорозі. Проте для спільного домашнього дозвілля панель залишається зручнішою.

Чому телевізор не можна повністю замінити іншою технікою

Смартфони й ноутбуки універсальні, але для дозвілля великий екран має переваги. Їх складно отримати без додаткового обладнання.

Розмір зображення. Дисплей ноутбука на 15-19 дюймів значно менший за телевізійний екран. Зовнішній монітор або проєктор допоможуть збільшити картинку, але потребують додаткових витрат і місця.Зручне розміщення. Телевізор має постійне місце у вітальні або спальні. Не потрібно щоразу звільняти стіл, змінювати положення ноутбука чи тримати телефон у руках. Достатньо ввімкнути пристрій і вибрати потрібний контент.Спільне дозвілля. На великому дисплеї зручніше дивитися фільми всією родиною, стежити за спортивними трансляціями або грати з друзями.

Багато моделей також підтримують підключення різної техніки. Консоль дає змогу запускати ігри з високою деталізацією. Саундбар або домашній кінотеатр покращує звучання фільмів і концертів. Смартфон може слугувати пультом для керування та пошуку контенту. А сумісність із системою розумного дому відкриває додаткові можливості взаємодії з іншими приладами.Раніше телевізор використовували переважно для перегляду новин і передач. Тепер він підходить для фільмів, музики, ігор й інших розваг. Телефон і лептоп зручні в дорозі, а панель – для відпочинку вдома. Тому ці гаджети доповнюють один одного, а не замінюють.

25 жовтня Луїс Інасіу Лула да Сілва вчетверте переміг на президентських виборах у Бразилії, що робить його президентство одним із найдовших в історії країни. Однак ця перемога унікальна ще й тим, що президент Лула переміг свого суперника Флавіу Болсонару, перед тим програвши йому у першому турі. Це перший такий випадок в історії країни.
Попри те, що Бразилію вважають однією із так званих середніх держав (англ. mіddlе роwеrs) — тобто таких, що мають політичний вплив та економічний потенціал, але не належать до клубу великих гравців, а в самій країні живе чимала українська діаспора, в Україні про бразильську політику знають небагато. З огляду на це, Тиждень записав два інтервʼю із бразильськими експертами, які охоплюють два важливі напрямки для розуміння стану справ в країні після виборів — інформаційний та економічний.
Перше, яке ми публікуємо сьогодні, звертає увагу на стан справ у бразильському суспільстві та інформаційні впливи Росії в країні та як це позначається на підтримці та розумінні України. Про це Тиждень поговорив із бразильським журналістом, фахівцем зі Східної Європи, постійним аналітиком бразильського телеканалу GlоbоNеws Іntеrnасіоnаl та радіомережі СВN, аспірантом Федерального університету Санта-Катаріни (UFSС) та дослідником і членом Центру українських студій Університету Сан-Паулу (NЕU/USР) Фабрісіо Вітторіно.

— Як ви оцінюєте стан справ у бразильському суспільстві після виборів? Президент Лула переміг, посівши друге місце в першому турі, що є унікальним випадком у історії Бразилії. Його суперник Флавіу Болсонару втік до США. Чи свідчить це про певні суспільні напруження у країні?
Гадаю, головне в цьому усьому, що це були не просто вибори. Це був інституційний розрив. У першому турі не буває перемоги, бо все зводиться до преференцій. Зазвичай у першому турі у нас є п’ять чи шість кандидатів, які набирають певну невелику кількість відсотків голосів. Цього разу склалося враження, ніби у нас було два других тури: у першому турі Флавіу Болсонару та Луїс Інасіу Лула да Сілва набрали відповідно 47,03 % та 45,16 %, а кандидат, що посів третє місце за кількістю голосів, [Аугусто Курі — Ред.], набрав 2,9 %. Тож у нас був другий тур, частина перша, і другий тур, частина друга.
Такого в Бразилії ще ніколи не траплялося. Це досить унікальна ситуація серед провідних демократій світу. І це був інституційний розрив. Люди голосували не за Лулу чи за Болсонару. Вони голосували проти одного з цих двох кандидатів.
Згодом суддя Верховного суду Александре де Мораес видав наказ, яким зобовʼязав Флавіу Болсонару здати паспорт [у межах розслідування ймовірного відмивання грошей — Ред.]. Однак наступного ж дня після поразки Флавіу втік до Сполучених Штатів, ймовірно, за допомогою іноземних гравців. Це те саме, що зробив його батько Жаїр чотири роки тому, тож це сімейна традиція. Його брат Едуардо Болсонару вже мешкає у США. Отже, розрив є інституційним, а також відбувається на сімейному рівні. Це не соціальний розкол 50/50, оскільки перемога Лули була досить впевненою: ледь 52 %.
Скоріше в політиці Бразилії ми маємо лівицю, або продемократичну сторону, та правицю. У правому секторі Бразилії існує розкол між прихильниками Болсонару та іншими правими. Отже, приблизно половина бразильського населення спокійно ставиться до демократичних цінностей, тоді як інша половина переживає глибокий, серйозний процес визначення того, чого вона хоче: Болсонару та ультраправих цінностей, чи звичайної правої сили з ліберальними або консервативними цінностями, чи чогось іншого. На даний момент саме це і є тим інституційним розривом, з яким ми стикаємося в Бразилії.

— Як напруженість у відносинах зі США і той факт, що Флавіу Болсонару втік туди, можуть вплинути на позицію Бразилії щодо БРІКС та її відносини з Китаєм і Росією?
Я був у Ріо-де-Жанейро під час саміту БРІКС 2025 року. Невдовзі після нього США запровадили проти нас мита, а також застосували санкції за Законом Магнітського [проти судді Верховного суду — Ред.]. Цього разу Вашингтон, Трамп і Білий дім надали притулок людині, яка втікає від бразильського правосуддя. Це не дипломатія. Це явне втручання у внутрішню політику. Тож напруженість між США та Бразилією, а також балансування у БРІКС добре видно. Джерела в Державному департаменті США повідомляють, що Флавіу та його родині було надано візи. Трамп і президент Аргентини Хавʼєр Мілей відмовилися визнати результати виборів.
Мілей виступає проти БРІКС і стоїть на боці Трампа. Брат Флавіу, Едуардо Болсонару, вже був засуджений за лобіювання санкцій США проти Бразилії. Я не думаю, що саме це створює напругу, але це підсилює риторику Лули щодо суверенітету, яка й так була центральною у його передвиборчій кампанії. Аргумент полягає в тому, що Сполучені Штати намагаються втрутитися в бразильську демократію та підірвати наш суверенітет, а тому нам потрібно схилитися на бік іншого блоку — БРІКС. Однак БРІКС уже не є тим об’єднанням, яке ми допомагали створити у 2006, а потім у 2014 році. Це інше об’єднання з іншими цінностями. Це не політичний блок; це скоріше група країн, що не приєдналися до жодного блоку. Тож напруга тепер стала очевидною. Проте ось у США відбуваються вибори, і Трамп, ймовірно, стане «кульгавою качкою». Бразилія намагається знайти своє місце у глобальному геополітичному сценарії, і нам дуже важко втиснутися туди та знайти простір для маневру. Але так, напруга [у відносинах зі США — Ред.] значно зросла після бразильських виборів.
— Китай також входить до складу БРІКС, але є набагато сильнішим за інших членів. Пекін купує майже третину бразильського експорту. Наскільки ця залежність від Китаю може вплинути на позицію Бразилії та її відносини з Європою, а також на її ставлення до України?
Перш ніж говорити про всю цю ситуацію з Китаєм, Бразилією, Росією та Україною, нам слід визнати, що Китай перебуває на іншому рівні. Це економічна, демографічна та військова супердержава. У складі БРІКС є Китай, а вже потім йдуть Росія, Бразилія, Індія та Південна Африка, ще далі — країни третього рівня.
Китай намагається визначати порядок денний через Банк розвитку БРІКС, який очолює Ділма Русеф, колишня президентка Бразилії. Коли бачиш таку піраміду, до якої входять Китай, Бразилія, Росія та Індія, стає зрозуміло, що ми не можемо дозволити собі займати тверду позицію щодо Росії. Це не ідеологія — це просто добрива та зерно. Ми глибоко залежимо від російських та білоруських добрив, щоб підтримувати функціонування нашої економіки. Отже, маємо три окремі блоки, по одному рядку на кожен. Зі США у нас — конфронтація; з Китаєм — торговельна залежність; а з Росією — постачання добрив. Звучить просто, але це не так.
Економічна залежність та ідеологічні орієнтири однак не означають, що Бразилія є проросійською через Китай. Тут багато нюансів. Справді, частка Китаю в експорті Бразилії створила значну залежність, яка значно ускладнює для Бразилії маневри в рамках блоку БРІКС та геополітики загалом. Тож ми ніби застрягли між економічною залежністю та ідеологічними орієнтирами.
— Чи може змінитися позиція президента Лули щодо України в його четвертому терміні? Чи, на вашу думку, залишиться незмінною?
У мене є кілька друзів у приватному оточенні Лули, і вони одностайно стверджують, що він має прихильність до Володимира Зеленського та захоплюється стійкістю України. Але той нейтралітет, який ми маємо, — це не політика лише Лули. Це державна політика, і це має бути зрозуміло. Такий нейтралітет виходить насамперед від Ітамараті — міністерства закордонних справ Бразилії та дипломатичної школи. Тож це інституційна, а не особиста позиція.
Лула, звісно, має певний простір для маневру, на відміну від родини Болсонару. І він певною мірою симпатизує Україні, але його радник [із зовнішньої політики — Ред.] Селсо Аморім живе в іншому світі — світі Холодної війни зразка 1960-х. Він досі бачить світ як протистояння НАТО та Росії, з Європейським Союзом посередині, і маріонеткову гру, яку НАТО веде з Україною. Це дуже старомодне бачення ситуації. Тож це не політика Лули, це — політика Бразилії.
Я також мушу нагадати, що за кілька днів до повномасштабного вторгнення [Жаїр] Болсонару перебував у Москві, де розмовляв із Путіним. Знову ж таки, на першому місці — економіка, потім — інституційний фактор, а потім — позиція Бразилії в рамках БРІКС. Однак, це моє бачення, і, звісно, це не офіційна позиція уряду.
На мою думку, Бразилія не змінить свій курс, але ми все одно прагнемо відігравати роль посередника, бо це буде важливо для Бразилії на світовій арені. Але і Європейський Союз, і Україна мають зрозуміти, що Бразилія не є проросійською. Бразилія виступає за інтереси бразильської економіки.
Ми маємо амбіції на світовій арені, і у нас є традиція бути хорошим посередником. Ми, наприклад, працювали з Іраном, а потім у переговори втрутилися Сполучені Штати і зірвали угоду. Тому потрібно більше прагматизму, коли йдеться про позицію Бразилії, про четвертий термін Лули та позицію Бразилії щодо України.
— Позиція Бразилії щодо України дуже схожа на позицію Індії з точки зору політичного балансування. Але одним із чинників, що впливає на громадську думку в Індії, є російська дезінформація та пропаганда. Росія останніми роками посилила свій інформаційний тиск в Індії, наприклад, відкривши офіс RТ у Нью-Делі. Як виглядає ситуація в Бразилії, особливо останніми роками? Чи відіграла російська дезінформація якусь роль у цих виборах?
Гадаю, загальний контекст досить схожий. Росія автоматично успадкувала радянську інфраструктуру: «Россотрудничество», Фонд Горчакова, «Російські будинки», посольства, «Голос Росії» тощо. А от, наприклад, Україні, Білорусі чи Грузії вона нічого не залишила. Тож цим державам довелося будувати власну інфраструктуру. Оскільки ми не межуємо з Китаєм і не маємо з ним жодної конкуренції, на відміну від Індії, стратегія тут більше пов’язана з підходом, спрямованим на насичення ринку (Мета такого підходу не в тому, щоб переконати аудиторію в чомусь одному, а в тому, щоб заповнити простір великою кількістю повідомлень і наративів, і тоді правду буде складно відшукати — Ред.). У Бразилії працює невеликий офіс RТ. Є також Sрutnіk, невеликі осередки та невеликі канали в телеграм. Але російська пропаганда в Бразилії не прагне великих цифр. Вона націлена на осіб, які ухвалюють рішення.
Якщо ви завітаєте до будь-якого державного чи провідного університету Бразилії, то знайдете там проросійську дослідницьку групу. Вони діють там, бо успадкували цю структуру від Радянського Союзу. І вони намагаються пов’язати свою діяльність із вже існуючими в Бразилії антиамериканізмом, антиімперіалістичними та антиколоніальними теоріями, а також дискурсом про політичний суверенітет.
Тож їм дуже добре вдається налагоджувати контакти як із лівими, так і з правими силами, а іноді вони навіть використовують один і той самий дискурс. Росіяни знають, як це робити, адже займаються цим вже протягом останніх 100 років, тож є справжніми експертами в цій справі.
Оскільки їхня стратегія полягає передусім у насиченні інформаційного простору, вони намагаються впливати на нього не через просування російських наративів, світогляду чи цінностей, а через поширення антинатівських, антиєвропейських та антиамериканських тез.. Тобто їхні наративи завжди спрямовані проти чогось, і подаються як щось, що, ймовірно, є корисним для Бразилії. Таким чином їм вдається об’єднати ліві та праві сили так, щоб вони боролися проти одних і тих самих російських супротивників у Бразилії. Росіяни також створюють невеликі розколи та осередки суперництва як у лівих, так і в правих колах. Їм вдається маніпулювати цими перетинами тут, у Бразилії, та роздроблювати простір таким чином, що знайти правду стає дуже важко.
І у нас тут, у Бразилії, є внутрішній жарт: відколи Україна почала бомбити дата-центри «Яндекса» в Росії, тут стало набагато спокійніше. Поки що ми не можемо цього довести, і це буде досліджено протягом найближчих тижнів, але це вплинуло на бразильську інформаційну екосистему. Є невелика ймовірність, що це також мало певний вплив на бразильські вибори. Це гіпотеза, над якою нам доведеться попрацювати в найближчі тижні.

— Ви сказали, що сам Лула симпатизує Зеленському та українському опору. А як це виглядає в бразильському суспільстві? І чи використовує Росія якісь свої наративи, щоб переконати людей у протилежній думці чи позиції?
— Так. Громадська думка та державна політика в Бразилії рухаються окремими шляхами. Це дуже незвично, якщо розглядати ситуацію загалом. У більшості демократичних країн існує принаймні певний перетин між громадською думкою та державною політикою. У Бразилії це не так, особливо коли йдеться про Україну.
Згідно з опитуваннями 2022 року, приблизно 70 % бразильської громадської думки підтримує Україну, а 1–2 % — Росію. Щодо цінностей, вони чітко бачать різницю. Але тут є фактор НАТО, і люди кажуть: «Гаразд, ми згодні, що Україна є жертвою, але не жертвою Росії». Для них Україна — це насамперед жертва НАТО, колоніалізму та імперіалізму, адже бразильці не вважають Росію колоніальною державою чи імперською супердержавою. У цьому полягає ключ до розуміння російської пропаганди в Латинській Америці. Отже, ми підтримуємо Україну, але не виступаємо проти Росії. Розумієте, ось у цьому різниця.
Звісно, опитувань з цього приводу, проведених останнім часом, немає, тож за останні два роки це скоріше моє власне спостереження
Ще раз хотів би наголосити: державна політика Бразилії полягає в захисті бразильської економіки, а це означає захист нашого найбільшого партнера в галузі експорту сільськогосподарської продукції та сировини. Тож ситуація не є простою.
Саме тому ми намагаємося просувати позитивні наративи про Україну, її суверенітет та можливості: що Україна — не жертва, а суб’єкт, який має власну волю та потенціал, хоча й потребує допомоги, адже перемога Росії в Україні призведе до світу, де панує закон «сильніший пожирає слабшого», у якому великі держави можуть робити все, що заманеться.
Коли США втрутилися у Венесуелу, це дещо змінило сприйняття бразильців, адже якщо Росія може втрутитися в Україну, то й Сполучені Штати можуть втрутитися у Венесуелу. Такий світ не є сприятливим для середньої держави, як Бразилія.
— Які наративи може використовувати Україна у Бразилії, аби краще достукатися до суспільства?
Культура може змінити сприйняття, але вона не змінить позицію держави. Україна може розпочати співпрацю з європейськими інформаційними агентствами, такими як Dеutsсhе Wеllе, ЕFЕ чи АFР, щоб надавати новини бразильським медіа. Проте бразильці втомилися говорити про війну, військові питання чи про те, якою злою є Росія. Ми ніколи не брали участі у війнах чи конфліктах, тому це не надто важлива тема для бразильців чи латиноамериканців загалом.
Однак просування українських цінностей, розповідь про важливість української демократії та її відмінності від інших демократичних систем, а також популяризація українського кіно, музики, традицій і політики можуть знайти відгук у місцевої аудиторії.
Звісно, нам і надалі потрібно говорити про війну, її наслідки для цивільного населення та повсякденного життя. Але варто розповідати й про інші аспекти України.
Україна ніколи не мала достатньо часу, щоб сформувати власний імідж у Латинській Америці. Тому зараз існує інформаційна прогалина, яку можна заповнити будь-яким контентом про Україну, який ви зможете поширити.
Водночас, якщо цю інформаційну прогалину не заповните ви, це зробить Росія — і поширюватиме негативну інформацію про Україну. Варто розуміти, що за один-два роки неможливо переважити вплив величезної російської пропагандистської машини. Але цю роботу необхідно продовжувати.
Гадаю, посольство України в Бразилії розпочало таку роботу близько двох років тому, і вона виявилася досить ефективною. Однак це лише перші кроки, адже ви протистоїте потужній машині, яка вже багато років працює в Бразилії та має у своєму розпорядженні необмежені фінансові ресурси.

Проєкт «Недописані», заснований письменницею і парамедикинею добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Оленою Герасим’юк і письменником і військовим Євгеном Ліром, на свої сторінці в фейсбуці повідомив, що на початок листопаду список людей літератури, яких убила російсько-українська війна, налічує 309 імен (у лютому їх було 289).
Вони зазначають так: «Росія вбиває людей, чия праця творить нашу культуру: поетів, прозаїків, перекладачів, редакторів, дослідників, бібліотекарів. Опорний список документує ці втрати та називає тих, кого ми втратили. Для нас важливо, щоб їх знали за написаним, перекладеним, дослідженим. Тому робота над списком продовжується пошуком текстів і відтворенням біографій — щоб зберегти доробок цих людей та їхню присутність у культурі. Висловлюємо співчуття рідним, друзям, колегам і побратимам загиблих. Дякуємо всім, хто довіряє нам спогади, передає матеріали та допомагає уточнювати факти. Ми розуміємо, наскільки чутлива ця розмова, і поважаємо час, якого кожна людина потребує після втрати».
«Недописані» також подають оновлену частину списку:

Нагадаємо, що у вересні проєкт повідомив про те, що вони запускають сайт. На ньому можна докладніше дізнатися про представників і представниць української літератури, які натепер загинули через війну з Росією.
На сайті можна подивитися письменників за такими рубриками, починаючи з 2014 року: Проза — Поезія — Есеїстика — Художня література — Дитяча література — Літературознавство — Переклад — Нон-фікшн — Промоція літератури — Видавнича справа — Бібліотечна справа та архіви — Редактура — Освіта та наука.
Проєкт «Недописані» було засновано в 2023 році, і це «проєкт памʼяті тих, чия історія в літературі обірвалася. Наші герої — це письменники, перекладачі, поети, редактори, видавці, есеїсти, літературознавці, бібліотекарі та промоутери книжкової справи. Чоловіки і жінки, військові і цивільні, відомі автори і ті, хто відкрив свій голос незадовго до загибелі».

Вадим Сухаревський поїхав в Ірак 19-річним. Спогади незабутні, але найбільше враження на нього справила інша країна — Норвегія. А ще хотів би побувати у Мексиці.
Тільки поки не до цього. За повідомленнями ЗМІ, колишній командувач Сил безпілотних систем Вадим Сухаревський очолив морську піхоту ВМС України.
Ми говорили 17 жовтня. Полковник не приховував, що мав розмови з Михайлом Драпатим, але «це не були пропозиції».
Треба розуміти, що зараз він знову повноцінно у строю. Серед морпіхів — тих, із ким сам себе асоціює.
Далі — пряма мова Вадима Сухаревського.

Дитинство згадую щоразу, коли дивлюся на своїх дітей — дванадцятирічного сина та доньку, якій сім. Малий Тимур схожий на мене. Добре це чи погано? Точно прикольно. Я ним пишаюся.
(Поруч сидить Тимур і уточнює, що батько зовсім не суворий. Якщо і сварить, то за те, що лінується, — Авт.)
Сам теж ледачкував. У 1980–1990-ті за таке не гріх було і по дупі отримати. А от із нинішнім поколінням це не працює. Тільки переконання та мотивація. Якщо мій військовий шлях можна назвати успішним, то відсотків на 50 цей успіх складається зі спілкування.
Завжди говорю: берегти, але не жаліти. Ми, командири, постійно на межі вибору між людяністю та жорсткістю. Бо є задача, яку треба виконати. Це один бік. Інший — функція управління людьми. Ти постійно в пошуках балансу. Саме він допоможе тобі сформуватися як лідеру та людині.
Певну кількість років займався греко-римською боротьбою. Міг постояти за себе. Добре вчився. Мене можна було знайти на тренуванні, у бібліотеці чи на бійці.
Сестра на десять років молодша. Це спонукало до відповідальності. І дало досвід боротьби: з ревнощами, за увагу батьків, за час, який мав провести з друзями й пограти у футбол, а вона плентається за тобою.
Коли пішов вчитися до військового ліцею, тато два тижні зі мною не розмовляв. «Юристом, менеджером — ким завгодно, тільки не військовим». Хоча сам до 1997-го ходив у формі. Внутрішні війська. Потім потрапив під скорочення. Але мені було нецікаво просто ходити в школу. Другий момент — пошук правди. Переконаний досі, що в армії її можна знайти. Умова — правильна організація справи. Завжди розумів: аби стати кимось у майбутньому і щось розуміти в ньому, треба потерпіти.
Ще важливо було перебороти страх. Тому пішов у десантники.
Дідівщина — штука, яка дуже затискує психологічно. Були моменти, коли просто ридав. Було соромно за себе як за чоловіка, який не може протистояти системі, що знищує тебе. Ти — найчорніша людина на цій землі. Але не пошкодував. Бо цікаво: я постійно в русі, стрибаю з парашутом і зустрів людей, з якими дружу досі. Найважливіше — ти вчишся не бути мстивим.
Не маю ідеалу. Закінчував перший курс ліцею. До класу прийшов заступник з навчальної частини. Запитав: хто для вас авторитет? Звідусіль: Шварценеггер, Брюс Лі, Ван Дамм. Я сиджу на гальорці й шукаю відповідь. І не знайшов її. Так і сказав — немає. Майор Вознюк аж заплескав. От воно, каже. А потім каже іншим: Вась, у тебе Ван Дамм? А на шпагат сядеш? Що ти робиш, аби стати таким, як він? Висновок: себе маєш формувати сам.
19-річним я поїхав в Ірак у складі 6-ї окремої бригади Сухопутних військ ЗСУ. Почувався сформованим як особистість. 16 місяців служби. Десантники мають бути готовими до війни. Крапка. Я народжений для війни. Другий момент — побачити світ. Третій — не просто повернутися додому й сісти батькам на шию, а повернутися з грошима та пільгами. Перше враження — шалена спека. Потім — знайомство з місцевим населенням.
Багато дала робота з іншими арміями: американці, британці, італійці, поляки. У румунів 2004-го я побачив перший дрон. Крило з бензином, яке злітало на висоту 500 метрів. Ми тоді всі присідали, думаючи, що воно у нас «вдолбеться».
Українська армія мала багато плюсів порівняно з іншими. Поляків ми взагалі травили: «Войсько польське на роверах і на шміговцах (гелікоптерах)». Ми на той час були на БТР-80 з важким озброєнням. І з великою мотивацією, попри найменшу зарплату — 670 доларів щомісяця разом з кліматичними.
Солдатом 2002-го мав 32 гривні. Але вважаю так: гроші існують, щоб витрачати. Не вмію накопичувати. Добре, що маю дружину. Її коштом і виживаємо. Бо все життя я з дому виносив на армію. Квартиру в Києві ще не виплатив. А найбільш бездумна витрата — «беушна» музична апаратура за 5000 гривень. Віддав премію — був капітаном, маючи 5700 зарплати й навчаючись в університеті.
В Іраку три місяці був у особистій охороні Сергія Островського — командира 6-ї бригади. Мав принциповий конфлікт: не знімав тільник. Для десантури це святе. Островський відправив мене назад у підрозділ. Він піхотинець. Але мав розуміти: я вмирати буду у тільнику, але не зніму його.
Армія, яка не воює — не армія. Мало сказати «ми козацького роду» і дати наказ. Є складний процес «підводки» бійця до того, щоб він був готовим.
6 квітня 2004 року. Ель Кут, Ірак. Нам була відома обстановка. За кілька днів до нападу знали про нього. Через наказ із Києва нам довелося залишити свою зону відповідальності й закритися на базі. Хоча бій ми виграли. Ціна — загиблий і п’ять поранених. Це ганьба наша як держави. Сиділи й чекали, поки нас американці визволять. Саме ці події підштовхнули мене до наміру стати офіцером.
До дев’ятого-десятого класу я неправильно інтерпретував події в Росії. Зокрема, їхню війну в Чечні, де прихильники незалежної Ічкерії були ворогами. Так говорив телевізор. Тоді до кінця не розумів, що це окупація. Була навіть заздрість до московитів: вони воюють, мають бойовий досвід, круте екіпірування. Ми — нижчі. То був важкий період служби — з середини «нульових» до 2014-го. Тоді в нашій армії було прислів’я: служать або фанати, або довбограї. Досі не з’ясував, до якої категорії належу.
2008-го Росія пішла війною на Грузію. Це перевернуло мою свідомість. В Ічкерії православні воювали проти мусульман. А тут пішли на православних?
Підкреслю: кацапи ніколи не були мені братами. Навіть на навчаннях запитував: чому ми не «воюємо» з «рожевими». «Рожеві» — то кацапи. Мені відповідали: ти дурень, як з росіянами можна воювати?
2014-го наша армія стала набувати бойового досвіду. Ні, я не зрадів цьому. Швидше лютував. Відчував страх за країну, безсилля, недолугість, відсутність рішень.

Готові були захищати Крим. Щодня одягали парашути, їхали на аеродром, очікували наказу висаджуватися. Його не було. Бездіяльність і продажність керівництва — причини, чому півострів не наш.
5 травня 2014-го був шалений бій з кадирівцями у Слов’янську. За півтора місяця два повних оточення. Лише чотири дні без обстрілів. Спецназ Гіркіна. Добре підготовлені Треба визнати: приїхав, організував, убив не один десяток наших бійців. Якщо це йому вдалося, отже, щось не вдалося нам. Але як могло вдатися, якщо під час президентства Януковича всі керівні посади в силових відомствах займали росіяни?
Нам готували шлях Білорусі — повна втрата державності. Війна була неминучою. Ворог став тиснути з самого початку століття.
Якби Путін пішов «повномасштабно» з 2014-го, була би дупа. Але тоді він не був готовим психологічно. Йому треба був час прополоскати мізки своїй армії, «виховати» ненависть до нас, підготувати політичну та бізнес-еліти.
Етап АТО/ООС не міг закінчитися миром. Щонайменше — захоплення Донеччини та Луганщини. Плюс сухопутний коридор в Крим. 2018-го кількість польотів «Орланів» з Криму до Каховки зросла в декілька разів. Це сигнал: кацапам треба було щось робити. Тому 24 лютого 2022-го не стало несподіванкою. Коли ми захопили їхні карти, побачили: план «повномасштабки» відточувався п’ять років.
Великою помилкою було запустити кацапів на нашу територію. Вони почали їздити у відпустки. Дороги, канали, інфраструктуру знали краще, ніж ми.
Нас урятувало те, що виявилися більш підготовлені до 24.02.2022 і краще, ніж 2014-го. Хоча питань багато. Але це політика. Я до неї залучений ніколи не був і не буду. Пропозиції були. Але це категорично виключено
24 лютого 2022 року я — начштабу 35-ї бригади морської піхоти. Локація — Одещина. Обороняли район від Рені до Чорноморська. Наші бійці були на острові Зміїному, а Віталій Скакун підірвав себе разом з Генічеським автомобільним мостом. Уразили з «Градів» ворожий фрегат. По сорок кацапських «корит» підходили на дев’ять миль до берега. Наше завдання як морпіхів разом з 28-ю піхотною бригадою — зайняти берегову оборону від Миколаєва до Рені. Це кілька сотень кілометрів.
Хаос перших днів війні на Півдні — це відсутність чіткого управління. Танкісти, артилерія, піхота, розвідка вступили в бій. Але все відбувалося всупереч, а не завдяки.
59-ту тоді мотопіхотну бригаду очолив за пропозицією генерала Андрія Ковальчука. Перші мої слова: я з морпіхів не піду. Але о пів на першу ночі надійшов наказ. Це лютий 2022 року.
Декілька днів пішло на ознайомлення. Вивчав штат, запрошував людей. Десь збивав градус напруги, а десь підвищував. Скажу чесно: командирів на місцях доводилося виховувати навіть фізично.
Уявіть ситуацію: приходжу на позицію до бійців, добровольців з Херсона. Вони не знають, хто я, бо четвертий-п’ятий день працюю в районі. Запитую: «Пацани, а де окопи?». Відповідь: завдання не ставилося. «А самі що? Де командир?» «А ми його жодного разу не бачили». А командир роти сидить в хаті й не знає, чим його люди займаються.
Уже менш ніж за місяць ситуація докорінно змінилася. Втрати скоротилися втричі, люди зайняли позиції в окопах, налагодили оборону та зв’язок, активно знищували ворожі ДРГ. У серпні-вересні вважав день невдалим, якщо знищували тільки 9–12 одиниць техніки противника. У середині липня бійці зібрали перший НРК. Під час бомбометання за ніч мої розвідники могли знищити три-п’ять російських танків.
Фото: Офіс президента України
Окремо про розвідку. Розвідник — не штурмовик. ССОшник — це глибинний розвідник, який працює в тилу ворога. Склалася неправильна традиція: ліквідовувати найбільш підготовлених бійців у штурмах за два метри до посадки.
11 листопада 2022 року було звільнено Херсон. Бійці 59-ї брали у цьому безпосередню участь. Вибили техніку ворога, прибрали їхню десантуру, 110-ту бригаду спецназу кадирівців. Вийшли на дальність стрільби з Д-20 (гармата-гаубиця, — Ред) практично по Антонівському мосту. Далі свою роботу зробили «Хаймарси» і легендарний «жест доброї волі».
Я досі не можу сказати, як так вийшло, що я став командувачем СБС. Тільки здогадуюся: перший батальйон безпілотників тоді досяг успіхів. В один з днів телефонує Валерій Федорович (Залужний, — Ред) і каже: «Заїдь до мене». Ми з ним періодично на зв’язку були: вольовий і людяний, із залізним стрижнем. Але все одно перша думка: «Чого?». Мабуть, думаю, їду за ключами від квартири в Києві, бо саме отримав звання Героя України.
У кабінеті — Залужний і начальник Генерального штабу Шаптала. Головком каже: «Вадиме, треба зробити систему, щоб все літало і бомбило, безпілотники. От як ти вмієш». У ході розмови показують рішення президента країни. Завдання — за кілька днів розробити й затвердити візію. Відповідно — зміна посади. Коли повертався, уже був наказ на наступного комбрига.
СБС має керувати мультидоменним технологічним процесом на полі бою. Бути центром, який об’єднує землю, повітря і воду та керує всім безпілотним. Або делегувати ці повноваження, скажімо, військово-морським силам.
А головне — самим формувати свої потреби, без подання запитів до командування Сил логістики, яке передасть їх до Генерального штабу. Це величезна паперова тяганина і втрата часу. Бо хто краще за нас знає потреби підрозділів? Чому підрозділ, який звик використовувати FРV одного типу, отримує інші? Так уже було. Сумніваюся, що щось змінилося.
Далі — розробка тактики, доктрин, статутів СБС. Не сумнівався, що все запрацює, бо ще в 59-й бригаді ми не оборонялися, а наступали, маючи один батальйон безпілотних систем. Не гаючи час, сформували другий.
У червні 2025 року мене було звільнено з посади командувача СБС. Я був готовим до цього. Про моє протистояння з паном Сирським не знав тільки ледачий. Про суть претензій до мене не запитував — знав, що не почую правду.
Вадим Сухаревський з дружиною Юлією
Було прикро й образливо, адже я не встиг реалізувати те, що хотів. Знав багатьох командирів. Не звик до такого упертого протистояння і гальмування на фоні війни і крові.
Про звільнення уже колишній головком повідомив мені особисто. В кінці розмови Сирський попросив не підіймати медійний хайп.
Звільнення я переживав днів п’ять. Дзвінки, смски, стрічка новин — через це треба було пройти. І звикнути до того, що я ні за що не відповідаю. З іншого боку, став віддавати борг сім’ї, яка мене майже не бачила.
Помиляється той, хто вважає що мене «засунули» заступником командувача ОК «Схід». Це генеральська посада. І не в батальйон резерву ж я потрапив. Вважаю це своєю перемогою.
Неодноразово був у кроці від смерті. Після того, як миналося, говорив «тьху-тьху» й ішов далі.
Тепер дружина знає про мене все. Але історії, коли я ризикував життям, їй розповідали друзі.
Готую сніданок разом з малим. Підсадив його на яєшню «по-канадськи»: жовток у хлібі з ковбасою і прямо на сковорідку. Сьогодні (17 жовтня, — Авт.) мудрували над картопляниками, фаршированими сиром. Час від часу даємо мамі перепочити.

Новий телефон хочеться одразу випробувати: зробити кілька фотографій, налаштувати екран і написати друзям. Та на старому ще залишаються контакти, сімейний архів і важливе листування. Якщо підготувати їх заздалегідь, знайомство з іРhоnе почнеться спокійніше.

Що підготувати до перенесення

Список даних для перенесення варто скласти ще до покупки іРhоnе 17 в SТLS. Пригадайте, де зберігаються робочі документи, фотографії та нотатки. Частина може бути в хмарних сервісах, а частина — лише в пам’яті Аndrоіd-смартфона або на картці mісrоSD.Перед початком зробіть кілька простих речей:

створіть резервну копію важливих файлів у вибраному сховищі;перевірте, чи пам’ятаєте пароль до облікового запису Gооglе та маєте доступ до номера для підтвердження входу;порівняйте обсяг даних із вільним місцем на новому пристрої, враховуючи вміст картки пам’яті.

Знайдіть час, коли обидва телефони можна залишити поруч і під’єднати до живлення.

Як скопіювати основні дані

Один зі способів — програма Аррlе «Перехід на іОS», яку встановлюють на Аndrоіd. Під час початкового налаштування іРhоnе на екрані перенесення програм і даних виберіть варіант «З пристрою Аndrоіd», а далі — перенесення за допомогою програми.На іРhоnе з’явиться код, який потрібно ввести на старому телефоні. Після з’єднання пристроїв позначте дані, які хочете скопіювати, і дотримуйтеся підказок. Серед доступного вмісту — контакти, фотографії, відео та історія повідомлень.Поки триває процес, залиште програму відкритою на Аndrоіd. Дочекайтеся завершення індикатора саме на іРhоnе, навіть якщо старий телефон уже повідомив, що впорався.Якщо іРhоnе раніше налаштували, можна обрати ручне перенесення даних без його очищення.

Що робити з месенджерами та застосунками

Потрібні застосунки знайдіть в Арр Stоrе, а потім увійдіть у свої облікові записи. Для банківського сервісу чи робочої програми може знадобитися повторне підтвердження доступу.Історію WhаtsАрр підготуйте до перенесення через «Перехід на іОS» за інструкціями месенджера. На новому пристрої використовуйте той самий номер телефону. Просте встановлення WhаtsАрр і вхід самі по собі не означають, що старі бесіди вже з’являться.Звичні сервіси Gооglе теж можна залишити: пошту читати в Gmаіl, файли відкривати на Gооglе Диску, а збережені в хмарі знімки переглядати через Gооglе Фото. Для доступу потрібен відповідний обліковий запис. Музику, книги та РDF-файли варто окремо перевірити й за потреби перенести вручну.

Коли можна відкласти старий телефон

Після завершення налаштування відкрийте кілька старих і нових фотографій, знайдіть потрібний контакт та перевірте важливу бесіду. Зателефонуйте близькій людині й переконайтеся, що отримуєте SМS. Потім зайдіть у пошту та програми, якими користуєтеся щодня.Окремої уваги потребують коди двофакторної автентифікації: спосіб їх перенесення залежить від конкретної програми. Перевірте доступ до потрібних акаунтів до того, як очищати Аndrоіd-смартфон. Залиште його під рукою на перші дні, щоб за потреби знайти забутий файл або завершити налаштування сервісу. 

Саміт Європейського Союзу та Канади, який відбувся 29-30 жовтня у Монреалі, мав продемонструвати готовність двох партнерів до безпрецедентного зближення. На тлі погіршення відносин із Вашингтоном Брюссель та Оттава прагнуть зміцнити економічні зв’язки, розширити оборонну співпрацю та зменшити залежність від Сполучених Штатів.Однак переговори виявили і суперечності всередині самого Євросоюзу: пропозиція надати Канаді статус асоційованого члена не отримала необхідної підтримки. Відтак саміт порушив ширше питання — чи здатен ЄС створити нову модель стратегічного партнерства, яка дозволить йому посилити міжнародний вплив без розширення власних кордонів.

Чи вдасться Канаді побороти залежність від Штатів?

Зближення Канади та Європейського Союзу відбувається у незвичних політичних обставинах. Протягом десятиліть Оттава залишалася одним із найближчих союзників Вашингтона, а канадська економіка розвивалася в умовах глибокої інтеграції з американським ринком. Проте повернення Трампа до Білого дому, його тарифна політика та погрози на адресу традиційних партнерів змусили канадський уряд активніше шукати альтернативні економічні й політичні зв’язки.«Величезна кількість питань, які обговорювали на цьому саміті ЄС і Канада, стосувалися зменшення залежності від ресурсів і можливостей Сполучених Штатів. Зокрема, говорили про спільні альтернативи Stаrlіnk, обхід доларового клірингу у розрахунках, власний штучний інтелект та про багато інших тем, які зараз фактично контролюють США», — каже у коментарі Тижню політолог Максим Джигун.Він додає, що, за словами канадців, Канаду в Європі насамперед цікавлять люди, їхні технології, знання та оборонні індустрії, у той час коли Європу — канадські ресурси.«Це і скраплений газ, і багато інших корисних копалин, які зараз не можуть потрапити на американські ринки, але можуть і мають заходити на європейські. Тому Канада, звісно, всіляко шукає можливостей позбутися тарифних обмежень, які накладають Сполучені Штати, знайти безпечні ринки збуту. Не виглядає так, що у найближчій перспективі Європа може перебити американський ринок, який завжди був основним, — 85% усіх товарів Канади йшли саме у США. Але це довготерміновий рух і тут з’являється концепт серединних держав, який під час саміту у Давосі активно просував Карні», — зазначає Максим Джигун.Йдеться про те, що серединність полягає не у тому, щоб бути посередником між великими країнами й очікувати на їхню добру волю, коли вони зголосяться зменшити мита чи наважаться піти у більш-менш вигідну торгівлю для менших гравців та захищати їхні політичні чи безпекові інтереси, а об’єднуватися із країнами, які мають спільні цінності та пріоритети задля точкових коаліцій.«Не обов’язково коаліції винятково з Європою. Карні розглядає коаліції і з Австралією, Японією та іншими міжнародними великими друзями цивілізованого світу. На це у нього великий фокус уваги. І думаю, що цей підхід розділяють європейці, яких також не можна вважати гегемонами, хоч вони б і хотіли бути співмірними зі Сполученими Штатами чи Китаєм, але від таких союзів залежить суб’єктність Європейського Союзу», — каже Тижню політолог Максим Джигун.

Асоційоване членство: амбіції Брюсселя та спротив усередині ЄС

Одним із найбільш дискусійних питань саміту стала пропозиція створити для Канади безпрецедентний формат відносин з Європейським Союзом у вигляді асоційованого членства. Однак, як зазначає видання Еurоnеws, таке поняття не закріплене в установчих договорах ЄС, а його юридичні та практичні наслідки залишаються невизначеними. Через це пропозиція викликала несподівано гострі суперечки серед держав-членів, зокрема у Німеччині.Зрештою суперечливе формулювання вилучили з підсумкової декларації саміту. Натомість сторони домовилися працювати над моделлю дедалі тіснішої асоціації Канади з ЄС без повноправного членства. Як повідомляє видання Rеutеrs, Марк Карні розраховує визначити основні параметри такого партнерства до червня 2027 року.«На мій погляд, це так зване асоційоване членство спрямоване на точкові пошуки взаємних інтересів і досягнень. Наприклад, у першу чергу, на безпекову співпрацю, щоби Європа давала доступ Канаді до своїх оборонних розробок та програм, а вона у свою чергу могла співфінансувати різні проєкти, де є бодай один член Європейського Союзу, що також є частиною цієї спільної програми. Але говорити про те, що ця інтеграція раптово почне розвиватися і призведе до членства Канади в Європейському Союзі, не доводиться», — каже Тижню Максим Джигун.Водночас майбутній формат партнерства викликає дискусії й всередині самої Канади. За даними опитування Lеgеr, проведеного наприкінці вересня, 70% канадців підтримують можливість отримання країною статусу асоційованого члена ЄС. Проте лідер консервативної опозиції П’єр Пуальєвр виступає проти такого зближення, застерігаючи від обмеження канадського суверенітету. Додаткові суперечності виникли й у відносинах федерального уряду з Квебеком, представники якого прагнуть безпосередньо брати участь у переговорах із Брюсселем. Карні, зі свого боку, пообіцяв винести майбутні домовленості на розгляд канадського парламенту.Фото: Еurореаn Unіоn

Що отримують Канада та Європейський Союз?

Під час саміту у Монреалі Карні, фон дер Ляєн та Кошта оголосили про створення «Альянсу заради майбутнього». Він передбачає поглиблення співпраці у сферах торгівлі, оборони, енергетики, технологій і критичної сировини. Економічне підґрунтя для такого зближення вже існує. За даними Європейської ради, у 2025 році торгівля товарами та послугами між Канадою і ЄС сягнула приблизно 130 мільярдів євро — на понад 80% більше, ніж у 2016 році.Під час саміту сторони оголосили про завершення змістовних переговорів щодо угоди про цифрову торгівлю, яка доповнить чинну угоду СЕТА. Також домовилися створити спільну бізнес-раду, розширити інвестиційну співпрацю та розробити дорожні карти для стратегічних галузей промисловості.Одним із головних напрямів стала критична сировина, необхідна для виробництва акумуляторів, електроніки та оборонної техніки. Канада володіє значними запасами таких ресурсів, а ЄС прагне зменшити залежність від китайських постачальників. Сторони домовилися прискорити спільні інвестиції у видобуток і перероблення мінералів із залученням Європейського інвестиційного банку, а також розглянути створення стратегічних запасів. В енергетиці йдеться про вивчення можливостей довгострокового постачання канадського скрапленого газу до Європи, співпрацю в ядерній галузі та модернізацію відповідної угоди з Євратомом.Окремо Брюссель та Оттава планують розвивати спільні проєкти у сфері штучного інтелекту, квантових технологій, суперкомп’ютерів і космічної інфраструктури, зокрема європейських супутникових систем Gаlіlео та ІRІS. Також передбачено поглиблення транспортної інтеграції, співпрацю між портами та вивчення можливості поєднання систем миттєвих платежів.

Україна як складова нового партнерства

Окреме місце на саміті посіла Україна. Канада оголосила про намір приєднатися до європейської кредитної програми підтримки України обсягом 90 мільярдів євро. За даними ЗМІ, запланований канадський внесок становитиме 500 мільйонів євро. Особливістю програми є те, що вона дозволить Україні використовувати європейське фінансування для закупівлі військової продукції канадського виробництва. Таким чином, новий механізм може одночасно підтримати українські оборонні потреби та створити додаткові можливості для канадської оборонної промисловості.Сторони також домовилися продовжувати політичний та економічний тиск на Росію і підтримувати зусилля щодо притягнення її до відповідальності за воєнні злочини. Серед пріоритетів назвали повернення українських військовополонених та цивільних заручників. Зокрема, Канада та ЄС зобов’язалися продовжувати роботу у межах Міжнародної коаліції за повернення українських дітей.Важливим напрямом нового партнерства залишається оборонно-промислова співпраця. Ще у червні 2026 року Рада ЄС офіційно завершила укладення угоди про участь Канади в європейському інструменті SАFЕ (Sесurіty Асtіоn fоr Еurоре), зробивши її першою неєвропейською державою, яка отримала доступ до цього механізму.SАFЕ покликаний підтримувати спільні оборонні закупівлі та розвиток європейської оборонної промисловості. Участь Канади дозволяє залучати канадські компанії та продукцію до закупівель у межах програми відповідно до погоджених умов. Для України це створює додаткові перспективи, оскільки розширення трансатлантичних виробничих ланцюгів може сприяти збільшенню доступності військової техніки, озброєнь і боєприпасів.«Думаю, що у найближчі місяці, роки ми будемо спостерігати за посиленням канадської присутності в українському оборонному секторі, у спільних розробках та підходах до інновацій. Це, звичайно, для нас є плюсом, тому що є і культурні зв’язки, і спільні економічні інтереси, певна політична схожість між нашими країнами», — каже Тижню Максим Джигун.Водночас співпраця з Канадою означатиме не лише інвестиції, а й додаткове зобов’язання України.«Це і питання додаткового тиску щодо проведення реформ з приводу українських трансформацій, євроінтеграції, виконання зобов’язань для того, щоб Україна відповідала стандартам Європейського Союзу. Тобто тут Канада також буде відігравати більшу роль. Якщо раніше вона була далеким родичем з-за океану, то зараз стає все ближче. І попри те, що не може на рівні з ЄС виставляти нам умови щодо євроінтеграції, різні механізми можуть бути задіяні для того, аби це була позиція не тільки ЄС, а Європейського Союзу та Канади у питаннях українських політичних і економічних перетворень», — додає політолог.

Про ганебні нічні події на Петропавлівській Борщагівці вже сказано чимало слушного. Якщо вам здається, що це була чергова спланована російська провокація, то вам не здається. Сергій Гнезділов повідомив, що інформаційний вкид почався ще напередодні, коли анонімне джерело розсилало блогерам фейкову інформацію про «катівню на Борщагівці». Механіку такої «інфодермії» — коли дезінформація вірусно й безконтрольно накриває мережу — свого часу переконливо розібрав на прикладі Нових Санжарів Олександр Солонько у книжці «Інфодермія: зброя дезінформації у вірусну епоху». Тоді ворожа інтервенція стартувала за чотири дні до прильоту борту з евакуйованими з Китаю українцями: боти з немісцевими профілями наповнили міські чати закликами до насильства. Кремлівська ІПСО прагнула розгойдати протести, підірвати довіру до державних інституцій, очорнити Україну в очах світу й перетворити лютневі Дні Гідності на дискредитаційний наратив про «дикунів».
Цей відпрацьований механізм використовували ще не раз. І не останню роль у сюжетах московських «сценаристів» грає місце дії. Влітку 2026 року декорацією обрали Сихів. Масову сутичку з ТЦК невипадково спланували саме в цьому районі Львова, що в перші півтора десятиліття незалежності мав негативну славу небезпечного району гопників і вуличних розбірок.
Подібну репутацію в Києві в дев’яностих і на початку нульових утримувала Борщагівка (Борщагівок насправді п’ять, і «гопницькою» була урбанізована Південна, а не рустикальна Петропавлівська Борщагівка, але так глибоко російські спецслужби не копають). Функціонував навіть сталий зворот «борщагівські гопники». В уяві загалу Сихів і Борщагівка були еквівалентні як криміналізовані райони, де всі з «сємками», «на картах» і «по безпредєлу».
Але цей штамп застряг у нульових, коли по телевізору крутили російський кримінальний серіал «Бригада». В Україні відтоді багато що змінилося на горизонтальному рівні спільнот. Тільки російські організатори подібних провокацій про це, звісно, не знають. Російський «штаб іпсо» досі оперує ментальними мапами двадцятирічної давнини, де позначені райони, в яких можна за невеликі гроші найняти маргіналізовану молодь і створити картинку для пропаганди про «народний бунт проти військових».
Тим часом і Сихів, і Борщагівки, і інші українські громади деколонізувались і динамічно розвивалися довкола ідей громадянського суспільства, поваги до людської гідності, волонтерства.
Сьогоднішній Сихів — це активні урбаністичні та екологічні ініціативи на кшталт об’єднання «Кращий Сихів». Це культурний осередок довкола Центру Довженка та духовний — довкола Церкви Різдва Пресвятої Богородиці, біля якої свого часу виступав Папа Іван Павло ІІ. Це Сквер Героїв російсько-українських війн.
Борщагівка — це простір розвинених самозарадних ОСББ, відповідального малого бізнесу й свідомого середнього класу. Ще 2022 року на Борщагівці з’явилася вулиця на честь загиблого військового журналіста Олександра Махова. Місцева волонтерська спільнота «Борщагівка то є Європа» роками проводить прибиральні толоки та озеленення. Ціла низка волонтерських осередків плете маскувальні сітки та «чугайстрів», збирає російські книжки на макулатуру, а на виручені кошти купує дрони для війська.
Пострадянські штампи про «депресивні околиці» залишилися виключно в російських методичках. Намагаючись намацати в українському суспільстві точки соціального розколу, ворожі спецслужби раз у раз впираються у власну оптичну сліпоту.
Утім, інциденти на Сихові та Борщагівці оголюють ширшу проблему — вразливість українського суспільства до медійних провокацій, де будь-яка локальна сутичка миттєво перетворюється на сенсаційний контент для соцмереж та ворожої пропаганди. Безпрецедентний рівень довіри до Сил оборони України, зафіксований на початку повномасштабного вторгнення, сьогодні випробовується тривалою війною та втомою. Розслідування можливих порушень з боку окремих військовослужбовців часто змішується в інформаційному полі з підривом довіри до війська загалом.
Захист авторитету війська залишається базовою умовою збереження нашої державності. Саме по цій лінії зв’язку між суспільством і армією Росія завдає системних ударів для розхитування країни зсередини — сподіваючись, що застарілі соціокультурні штампи допоможуть розхитати країну зсередини там, де не спрацювала зброя.

28 жовтня 2026 року Владімір Путін водив голів африканських делегацій залами московського Гостинного двору. Виставкою «Платформа суверенного розвитку: передові російські рішення в ключових галузях економіки та соціальній сфері» розпочався третій саміт «Росія-Африка». На стендах стояли безпілотники й баражуючі боєприпаси, а поруч платіжні системи, які, за розповідями Путіна, неможливо заблокувати. Москва намагалася продати африканським країнам чудодійні рішення в усіх сферах, об’єднаних темою «суверенітету» як способом остаточно відмежуватися від колоніальних впливів і гегемонії Заходу.Окрім подиву від екзотичного дипломатичного стилю держави-агресора (міністр фінансів, наприклад, навіщось показав гостям інкрустовану діамантами корону Єкатерини ІІ поряд із цифровою системою збору податків), зі змістом саміту Україні корисно познайомитися, щоб протидіяти російським наративам і формувати власну пропозицію для Африки та Глобального Півдня.

Хто доїхав до Москви?

Саміт тривав 28–29 жовтня, співголовував президент Бурунді як чинний голова Африканського союзу (АС), організації 55 держав континенту. Попередні комюніке обіцяли, що після Сочі (2019) і Санкт-Петербурга (2023) третій саміт прийме африканська країна, але у квітні Сергій Лавров підтвердив, що місцем проведення буде Москва. До цієї невиконаної обіцянки ми ще повернемося.За даними помічника Путіна Юрія Ушакова, делегації надіслали 48 із 54 держав, 22 з них очолили голови держав. Кремлю є чим похвалитися: кількість лідерів зросла на п’ять порівняно з 2023 роком. Щоправда, це все ще вдвічі менше, ніж у Сочі, куди приїхали 43 глави держав.Склад важить більше за кількість. Особисто прилетіли насамперед ті, для кого Росія є постачальником безпеки, зброї чи політичного прикриття: голова Суверенної ради Судану Абдель Фаттах аль-Бурхан, прем’єр-міністр Ефіопії Абій Ахмед, лідери Малі, ЦАР і Еритреї. Другу групу склали прагматики, що шукали ринків та інвестицій: Вільям Руто з Кенії, Джон Драмані Махама з Гани, Абдель Фаттах ас-Сісі з Єгипту.Найбільші економіки натомість знизили рівень представництва: Нігерію представляв державний міністр закордонних справ, ПАР — генеральний директор зовнішньополітичного відомства, Алжир, Марокко й Туніс — голови урядів.Підсумки здебільшого рамкові: дві декларації, План дій на 2027–2029 роки, п’ять документів із Кенією, меморандум Того з «Росатомом» про оцінювання ядерних проєктів і згода Нігерії переглянути угоду про авіасполучення 1967 року.

Наповнення саміту та російська риторика

Першим пунктом російської пропозиції Африці було продовольство. 2024 року російський агроекспорт до Африки перевищив $7 млрд, причому понад 90 % його обсягу припадало на пшеницю. Україна посідає на цьому ринку скромніше, але цілком порівнянне місце: 2024 року її агроекспорт становив $2,6 млрд проти $3,7 млрд до повномасштабного вторгнення.Ще промовистіше виглядає порівняння безоплатної допомоги. Після саміту 2023 року Росія передала шістьом країнам 200 тисяч тонн зерна. Натомість українська програма «Зерно з України», яку фінансують донори, забезпечила постачання понад 324 тисячі тонн до 19 країн Африки й Азії.Отже, зернова наддержава виявилася скромнішим благодійником, ніж Україна, чиї порти вона обстрілює.Вітриною енергетичного напряму залишається АЕС «Ель-Дабаа» в Єгипті, яку «Росатом» будує переважно за рахунок російського кредиту на $25 млрд. Єгипет має повернути ці кошти з відсотками. Корпорація також обговорює будівництво нових АЕС з Угандою, Ганою та Ефіопією. Водночас міністр енергетики Сергій Цивільов, який просуває концепцію «енергетичної справедливості», на саміті більше говорив про «енергію природи» та «енергію думки».Освітній напрям Путін презентував рекордною цифрою — близько 40 тисяч африканських студентів у російських університетах. Естонська служба зовнішньої розвідки оцінювала їхню кількість 2025 року приблизно у 35 тисяч. Москва відкрито розглядає іноземних студентів як інструмент довгострокового впливу на африканському континенті. Деякі лідери країн — учасниць саміту тепло згадували власний досвід навчання в Радянському Союзі.Окремо Москва пропонувала технології контролю:

розрахунки в цифрових валютах,російську альтернативу SWІFТ,моделі штучного інтелекту,платформи кібербезпеки.

Для урядів, зацікавлених у контролі над фінансами та інформацією, такий пакет означає можливість модернізації без західних регуляторних вимог. Для Росії — це спосіб інтегрувати партнерів у власну інфраструктуру обходу санкцій.Показували й зброю. На Африку припадає близько 30 % портфеля контрактів «Рособоронекспорту». На виставці, зокрема, демонстрували баражуючі боєприпаси «Ланцет-Е» — той самий клас зброї, який Росія застосовує проти України. Головну новину озвучив Абій Ахмед: за його словами, Ефіопія отримала 12 винищувачів Су-35 і придбає чотири дивізіони С-400. Водночас «Рособоронекспорт» повідомив Rеutеrs лише про два передані літаки, тож щодо решти десяти наразі немає підтвердження.Також Москва пропонувала локалізувати в Африці виробництво ліків і вакцин. Це прямий відголосок пандемії СОVІD-19, коли до країн, що розвиваються, вакцини надходили значно повільніше й у менших обсягах, поки розвинені країни пріоритезували імунізацію власного населення. На африканському континенті це сприймали як черговий прояв неоколоніалізму — втілення відомої максими про те, що «деякі рівніші за інших».Не дивно, що всі ці сектори об’єднувала рамка антиколоніалізму. Путін звинувачував Захід в експлуатації ресурсів Африки та створенні боргової залежності. Підсумкова декларація виступає проти «незаконного захоплення суверенних активів» і підтримує збільшення кількості непостійних місць для африканських країн у Раді Безпеки ООН.

Слабкі місця позиціонування

Товарооборот погано узгоджується з масштабом амбіцій. У Сочі Путін обіцяв подвоїти торгівлю з Африкою за чотири-п’ять років. За шість років вона зросла з $16,8 млрд до понад $27 млрд — приблизно на 60 %. Це, однак, не завадило Москві оголосити нову мету — понад $50 млрд. Для порівняння: торгівля Китаю з Африкою 2025 року сягнула $348 млрд, а Євросоюзу — перевищила €400 млрд. Це відповідно у 12,5 та майже 15 разів більше за російський товарооборот. До того ж, за оцінкою Fіnаnсіаl Аfrіk, із $27,8 млрд на російський експорт припадає $24,3 млрд, тоді як імпорт з Африки становить лише $3,5 млрд.Модель, у якій Африка купує в Росії зерно, добрива й пальне, але майже нічого не продає їй у відповідь, мало відрізняється від неоколоніального підходу, який Москва приписує Заходу.Вербування до російської армії — ще одна тема, на якій антиколоніальна риторика Москви дає тріщину. Кенійська організація Jоurnаlіsts fоr Justісе ідентифікувала 841 завербованого кенійця, а міністр закордонних справ Мусалія Мудаваді повідомив парламенту про 84 загиблих і зниклих безвісти. Багатьох із них доправляли до Росії під приводом працевлаштування чи навчання.На саміті Кенія та Гана знову отримали від Путіна запевнення, які вже чули раніше. Президент Кенії Вільям Руто після переговорів заявив, що Путін підтвердив: Кенію внесено до переліку країн, громадян яких Росія не вербує. Втім, аналогічну домовленість про «стоп-список» Мудаваді оголосив ще в березні після зустрічі з Лавровим.Міністр закордонних справ Гани Семюел Окудзето Аблаква 31 жовтня повідомив, що Путін заборонив громадянам Гани брати участь у війні — як через вербування, так і добровільно. Схоже запевнення Аблаква отримав від Лаврова ще в серпні. Тоді ж він назвав 62 загиблих і 15 зниклих безвісти ганців.Це питання є вкрай чутливим для африканських суспільств. Кожен факт залучення африканців до збройної агресії підважуватиме російські обіцянки та шкодитиме російській репутації на континенті. При цьому розуміння контексту того, про що Путін говорив з африканськими лідерами на своєму саміті, дає корисний ґрунт для роздумів про українську стратегію розвитку взаємовідносин з африканським континентом.

Відродження уваги до Африки

З 2022 року МЗС приблизно вдвічі збільшило кількість дипломатичних установ на континенті й поставило за мету перевищити довоєнний товарообіг у $6,7 млрд. 25 березня 2026 року керівник Офісу президента Кирило Буданов провів нараду з МЗС і розвідувальними службами, на якій визначили пріоритетні країни та механізми просування українських інтересів в Африці. Буданов заявив, що Україна вперше поставила за мету комплексно впливати на ситуацію на континенті, а проєкт плану дій рекомендували подати уряду. Однак подальшого публічного продовження ця ініціатива не отримала: станом на початок листопада затвердженої стратегії немає.Негативний фон для співпраці створюють і окремі інциденти, які, ймовірно, були спровоковані або використані Росією. 2024 року Малі та Нігер розірвали дипломатичні відносини з Україною після заяв речника ГУР Андрія Юсова про співпрацю українських сил із повстанцями. Паралельно скоротилася кількість африканських держав, які засуджували російське вторгнення в Генеральній Асамблеї ООН: із 25 у 2023 році до 13 у 2025-му.Напрацювання, однак, уже є, хоча переважно це окремі ініціативи державних установ, бізнесу та донорів.Продовольство залишається сферою, де Україна має вагомі аргументи. Від початку повномасштабної війни вона відвантажила країнам Азії, Африки та Близького Сходу 66 млн тонн продовольства. Більшість цих поставок була комерційною: лише 2025 року агроекспорт до Африки становив $2,8 млрд — приблизно восьму частину всього українського агроекспорту. Гуманітарні поставки з листопада 2022 року здійснюються в межах програми «Зерно з України». Її фінансують донори, а доставку координує Всесвітня продовольча програма ООН. Станом на листопад 2025 року допомогу отримали 18 країн. Того ж місяця програму перейменували на «Продовольство з України» та переорієнтували з гуманітарних поставок на партнерства й передачу технологій.Бізнес також отримує інфраструктуру для роботи. За останні роки Україна відкрила на континенті вісім нових посольств. Державна «Українсько-африканська торговельна місія» супроводжує експортерів, а в травні 2026 року Мінекономіки створило Українсько-африканську ділову раду. Першим практичним проєктом став агрохаб у Гані, який у квітні 2026 року відкрив консорціум малих і середніх аграріїв «Рідне». Центр площею 3000 м² коштував близько $800 тисяч. Там українське борошно перетворюють на макарони місцевого виробництва, а разом із ганським рисом формують продуктові набори. Наступний центр консорціум планує відкрити у Східній Африці, серед можливих країн розглядають Кенію.Утім, масштаби торгівлі поки залишаються скромними. На початку 2026 року торговельна місія оцінювала експорт українських товарів до Африки приблизно в $2,9 млрд, тоді як до повномасштабного вторгнення він сягав близько $5,5 млрд. Майже весь цей експорт становить продовольство. МЗС ставить за мету перевищити довоєнний товарообіг у $6,7 млрд, враховуючи як експорт, так і імпорт.Медіа й маркетплейси з українським корінням мають суттєве охоплення на континенті: медіахолдинг Lеgіt української групи Gеnеsіs видає новинні сайти в Нігерії, Кенії, Гані та ПАР, а в Gеnеsіs постав і маркетплейс Jіjі. Ці медіа зберігають незалежність і не координують свою редакційну політику з Києвом, але можуть бути природнім голосом правди та протидії російській дезінформації на континенті.Цифровізація вже була на порядку денному. 2024 року Агентство США з міжнародного розвитку (USАІD) оголосило, що Замбія та Колумбія першими впроваджуватимуть рішення на основі «Дії», але після згортання USАІD замбійська ініціатива втратила донора. Нове фінансування з’явилося: німецьке міністерство економічного співробітництва й розвитку (ВМZ) через агентство GІZ підтримало проєкт Sсаlіng Dііа Glоbаlly.В освіті Україна може конкурувати з Росією безпосередньо, але сама собі заважає. Безперечно, суттєва шкода завдана війною: 2021 року в українських університетах навчалися понад 76 тисяч іноземців, на початок 2026-го — 21 271.Але є й кроки, які залежать тільки від нас. За словами ректорки Київського авіаційного інституту Ксенії Семенової, до переліку країн високого міграційного ризику входять близько 40 африканських держав, і вступники звідти можуть отримати відмову лише через походження. Працювати іноземні студенти можуть лише за річним дозволом, а залишитися після випуску — лише працевлаштувавшись щонайменше за 30 днів до його завершення.Інтерес до українських військових технологій уже є, і далі за інших просунулася Гана. У липні 2025 року Зеленський повідомив, що країна хоче фінансувати виробництво українських безпілотників для спостереження за кордоном із Сахелем. У лютому 2026 року сторони обговорювали першу оборонну угоду. Водночас 30 жовтня Гана домовилася про оборонну співпрацю і з Росією, тож ця ніша вже є конкурентною. Схожий запит є в Мозамбіку. 23 березня 2026 року після розмови з президентом Даніелем Шапу Зеленський заявив, що Україна зацікавлена в додаткових енергоресурсах, а Мозамбік — «у нашому українському досвіді й технологіях, щоб посилити внутрішню безпеку та захистити людей від терору».Спільна боротьба з колоніалізмом також може стати перспективним напрямом. Африканські країни не завжди сприймають Україну як жертву колоніальної політики, тому важливо чіткіше проводити паралелі між українським та африканським досвідом. На цьому наголошують і дослідники спільної спадщини колоніалізму. Водночас варто говорити про внесок самої України в боротьбу з колоніальним впливом — від українського дипломата Геннадія Удовенка, який був заступником голови Спеціального комітету ООН проти апартеїду, до тисяч борців за незалежність африканських країн, яких готували в навчальних центрах на півдні України.

Висновки

Росія намагається вибудувати системну політику щодо Африки, усвідомлюючи геополітичний потенціал континенту. Важко заперечити, що Україні також потрібен послідовний підхід. Для цього варто зосередитися на кількох напрямах.

Ухвалити африканську стратегію. Затвердити погоджений в Офісі президента план дій рішенням уряду й оприлюднити його разом із переліком пріоритетних країн, відповідальних відомств і вимірюваних показників.Повернути людський вимір у центр уваги. Повідомляти родинам про долю полонених і загиблих, передавати урядам Кенії, Гани, Нігерії, ПАР і Камеруну інформацію про вербувальні мережі. Фіксувати випадки вербування після саміту, щоб обіцянки Путіна можна було перевірити, і системно працювати з африканськими медіа на цю тему.Вимірювати результати в продовольстві й торгівлі. Публікувати конкретні зобов’язання щодо постачання та товарообігу, документувати удари по суднах із зерном і використовувати механізми страхування експорту через Експортно-кредитне агентство.Розвивати партнерство з медіа. Залучати африканські медіа й маркетплейси до бізнес-місій, а також до інформаційних кампаній проти шахрайського вербування та російської дезінформації.Запустити пілотні проєкти на основі «Дії». Довести до практичного результату вже розпочату співпрацю з африканськими країнами щодо створення місцевих цифрових застосунків на основі українського досвіду.Відкрити двері університетів. Переглянути перелік країн міграційного ризику, спростити процедури вступу й отримання віз, а також надати випускникам час для пошуку роботи.Розвивати безпекову співпрацю за прозорими правилами. Пропонувати Гані, державам Гвінейської затоки й Мозамбіку техніку, консультаційну підтримку та формат Drоnе Dеаl як альтернативу «Африканському корпусу». Таку співпрацю слід оформлювати лише міждержавними угодами з чітким і прозорим мандатом. Розрив дипломатичних відносин із Малі та Нігером показав, наскільки важливо зважувати публічні заяви й оцінювати їхні можливі наслідки.Посилити роботу в Африканському Союзі. Вести діалог із Комісією АС і регіональними об’єднаннями. Африканські держави дедалі частіше узгоджують спільні позиції, і Москва це враховує. У липні голова Комісії АС і Лавров домовилися про щорічні консультації та координацію позицій трьох африканських членів Ради Безпеки ООН із Росією. Пункт декларації про «суверенні активи» безпосередньо стосується дискусії про використання заморожених російських активів на користь України.Долучитися до саміту ЄС — Африканський Союз. Як держава-кандидат на вступ до ЄС, Україна має брати участь у підготовці наступного саміту ЄС — АС і домагатися можливості долучитися до нього.Розвивати тристоронні проєкти. Запропонувати ЄС та іншим західним партнерам спільні проєкти з передання української експертизи дружнім африканським країнам. Досвід програми Grаіn frоm Ukrаіnе засвідчив потенціал такої моделі: Україна надає експертизу й унікальні ресурси, західні партнери фінансують проєкти коштом міжнародної технічної допомоги, а африканські країни отримують підтримку. Цей підхід можна поширити на освіту й науку, гуманітарну співпрацю, технології та цифровізацію.

Наступний саміт Росія планує провести 2029 року. До того часу Україна має розробити й реалізувати стратегію роботи з континентом, яка враховуватиме обмеженість власних ресурсів і передбачатиме їхнє ефективне використання. Для цього слід спиратися на українські сильні сторони, залучати ресурси європейських партнерів і розбудовувати відносини з африканськими країнами на засадах рівності та поваги. Водночас важливо використовувати слабкі місця російської дипломатії та її присутності на континенті.

Люблю мандрувати. Переважно самотою. Групові організовані екскурсії – тільки в місця, недосяжні для таких індивідуалісток, як я. І знаєте, чому? Помітила: після подорожей у групах у мене майже не залишається в пам’яті емоційної «картинки». Враження чомусь приглушені – ніби я весь час дивилася під ноги, щоб не спіткнутися, а не роздивлялася довкруж, не переймалася побаченим. Дивно?
Власне, чому згадала про мандри? Це ж не просто пересування в просторі. Подорожі важливі передусім отією сув’яззю емоцій від побаченого із пізнанням історії, перетину і перегуку людських доль. І – пейзажів та образів міст, містечок, сіл та доріг між ними. Ці образи потребують рефлексій, мовчання, зосередження для вражень, які, буває, притлумлюються саме серед інших, не менш спраглих до вражень, аніж я.
Війна, яка триває, в будь-які часи – страшне випробування для кожної людини. Та саме нині – особлива пора для переосмислення: свого життя, свого «внутрішнього пейзажу», стосунків – на всіх рівнях. Я думала, що дорешти знаю саму себе. Наївна! Впевнена: поки людина мислить – допоки триває і зокрема відкриття себе.
І саме «зовнішні пейзажі» – багатство крайобразів рідної землі – є для мене не тільки приводом самопізнання, а відкриття все нових нюансів любові до неї, України.
Давно дійшла до простого, на поверхні, висновку: патріотизм, любов до рідної землі – не абстрактна річ. Вона, мов ті пазли, складається, витворююється із вражень, зустрічей, картин, побачених і пережитих тобою на різних етапах життя, у різні пори року, в різних куточках України. І я дуже вдячна батькові, який заклав у мені «інстинкт» мандрів ще в дитинстві.
І все-таки, чому особисто мене наснажують подорожі? І це й тоді, коли на стежках-дорогах не раз наздогають розчарування, навіть злість, гнів і обурення – з різних приводів. Так, часто мандри – коли «з журбою радість обнялась», як писав поет. Але те почуття любові, яке переживаю, перевершує негатив.
І не так давно нарешті точніше й чи не остаточно визначила, які це почуття і відчуття. Причетність. Належність. Вони чимось схожі, подібні на ті дивовижні моменти, коли закохані віддано й самозречено шепочуть одне одному: «Я – твоя!» або «Я – твій!» Та в цій утисячне, вмільйонне повторюваній ситуації переважно грають гормональні спалахи, інстинкт продовження роду, яким нас провадить винахідлива природа. Тож не дивно, коли рано чи пізно може трапитися й «зрада» тих клятв і запевнень: мовляв, я вже не кохаю тебе, я вже не твій… не твоя… А Батьківщина, раз і назавжди обрана і плекана твоя приналежність до неї, – завше з тобою. Це – щастя! Тебе може до болю розчарувати або розгнівити чиєсь ставлення до твоєї рідної землі, її історії, природи, зазіхання на її цілісність, саме її існування, але ти вірна їй, бо як інакше? Інакше – немає тебе …
Це та висока, шляхетна залежність, яка підносить, яка дає силу самоствердження і діяння. Це – відповідальність у широкому сенсі. Відповідальність за країну, де дано народитися, яка стоїть за твоїми плечима. І мені до глибини душі шкода кожного, хто не звідав цього почуття і відчуття. Для мене ці люди – як неповносправні з власної вини, варті співчуття. Вони ж можуть навіть не розуміти, про що йдеться у цій мові про приналежність.
Пригадала: колись листувалася з чоловіком, нащадком виселених у Казахстан українців як «політичних злочинців». Він дуже мріяв повернутися на землю предків, в Україну. І коли таки здійснив це, то його опосіло страшне розчарування. І цим розчаруванням він поділився зі мною. Мовляв, я так давно прагнув жити в Україні, вивчив у Казахстані українську мову, що було дуже непросто, чимало зусиль і фінансових ресурсів поклав на повернення до землі рідних своїх – і що? Україна не чекала на мене! Скрізь труднощі й перешкоди для мого життя тут.
Тобто, ніхто не простелив чоловікові килимової доріжки, коли він ступив на українську землю. Тут килимова доріжка – в сенсі справдження очікувань, які намалював у своїй уяві цей поверненець. І згадала я ще одну життєву історію, яку розповів знайомий. Його колишній начальник, що мав добру репутацію в Україні, добрі статки, таки вирішив переїхати на землю заповідану, Ізраїль, батьківщину своїх прапредків. Він добре вивчив ситуацію, ще перебуваючи в Україні: знав, що їхатиме майже в безвість, що ніхто конкретно його там не чекає, що це його персональне рішення і тому всю відповідальність цього випробування бере на себе. Після досить високого статусу в Україні він, прибувши в Ерец Ісраєль, «опустився» до роботи звичайним таксистом. Так він був змушений пізнавати нове місце свого життя і пізнавати «нового» самого себе. Звісно, йому було дуже важко починати все фактично з нуля.
Коли ми приходимо в цей прекрасний страшний світ, то нас тут ніхто не чекає, крім наших батьків. Мусимо виборювати своє місце під сонцем, формувати себе, рухатися життєвими дорогами, часто ризикованими. І нагородою стає відчуття задоволення від долання обставин, ситуацій, реального світу, в якому кожен мусить самоствердитися. Нагородою стає саме почуття і відчуття причетності, приналежності до своєї землі і свого місця на ній. Отож, ще раз: моє співчуття тим, хто не зазнав цього.
Знаю: щойно почну частіше міркувати про певні речі, як ноосфера, мов із рукава, тут-таки досилає навздогін чиюсь думку на ту саму тему. Ось і цього разу – читаю допис Оксани Забужко у соцмережі: «В Чопі молоденький прикордонник віддає кожному з черги паспорт із тими самими словами:
– Будь ласка. Гарного дня!
(…І тебе враз накриває до сліз нестерпна хвиля ніжности: вдома! я вдома, яке ж це щастя – мати свою країну!)
А день же то, день! – не просто гарний, а як дзвін одлитий, а осінь закарпатська вбирає очі кольорами, мов пейзажі Бокшая, Господи Боже, яка ж прекрасна моя країна, які милі й привітні в ній люди («Ми восени таки похожі /хоч капельку на образ Божий», правда Ваша, Тарасе Григоровичу!), і якого хріна супостати не дають нам жити своїм життям, а «вбивають, бо ми на них робить не хочем» (с), як казав той чоловік із розбомбленої багатоповерхівки в Умані (найточніша дефініція причин цієї війни, до якої ніяк не доглупаються ареопаги західних політікал-саєнтистів!), – потяг стукотить, пейзаж світиться всіма відтінками золота по голубому, по коридору шпаркою ходою йде провідниця:
– Пасажири, теплі речі, документи при собі, правила евакуації знаєте?»
Реальність війни невідворотна. Вона триває – за саме існування нашої землі і нас самих. І нині почуття до неї особливо болісні і серцетрепетні.
Ти – не сама. Ти – причетна. Ти – частинка великого цілого, яке існувало й існуватиме без тебе. І як актуально відлунюють рядки, написані понад шість десятиліть тому!
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Василь Симоненко. «Задивляюсь у твої зіниці…», 1962 рік.

Пʼятниця напередодні святкових вихідних (1 листопада — одне із найважливіших польських свят, офіційний вихідний, коли поляки відвідують могили близьких і вшановують памʼять про померлих) мала бути спокійним та неполітичним днем, однак перетворилася на день політичного землетрусу у Польщі, який опозиційні політичні сили вже назвали «державним переворотом», а урядова коаліція — «відновленням законності та верховенства права».
Історія із політизацією та політичними протистояннями довкола Конституційного трибуналу (аналог Конституційного Суду в Україні) у Польщі має вже понад десятирічну історію. Водночас за президентства Кароля Навроцького настав новий етап у цьому процесі. Попри те, що обирає нових суддів Сейм, а роль президента у цьому лише церемоніальна, Кароль Навроцький прийняв присягу лише у двох із шести обраних ще у березні 2026 року суддів. Четверо суддів, присягу в яких президент Навроцький не прийняв, провели цю процедуру у парламенті за місяць після свого обрання. Такі дії суддів та парламентарів тоді розкритикували в канцелярії Навроцького назвавши «політичним фарсом».
Однак увечері 30 жовтня розпочався новий виток протистояння. На сайті Конституційного трибуналу (КТ) Польщі зʼявилося повідомлення про відсторонення лояльного до партії «Право і Справедливість» (ПіС) голови ТК Богдана Свєнчковського та віцеголови Бартоломея Соханського зі своїх посад на місяць. Посаду голови зайняла Анна Корвін-Пьотровська як суддя з найдовшим стажем. Однак достатніх правових підстав, як пояснює в інтервʼю Тижню політичний оглядач польського видання Dzіеnnіk Gаzеtа Рrаwnа Міхал Потоцький, для цього не було. З огляду на це під будівлею Конституційного трибуналу у Варшаві виник мітинг прихильників опозиції, а президент Кароль Навроцький вже в дорозі до Сенегалу скасував свій візит у цю країну, оскільки те, що відбувалося із КТ у його партії назвали «державним переворотом».
Однак які ще варіанти виходу із цієї ситуації були в урядової коаліції, де не всі також підтримують такий розвиток подій довкола Конституційного трибуналу. І які наслідки для польської політики та суспільства може мати такий хаос довкола найвищого органу конституційного правосуддя у Польщі. Про все це Тиждень поговорив із політичним оглядачем польського видання Dzіеnnіk Gаzеtа Рrаwnа Міхалом Потоцьким.

— Чи була в уряду Дональда Туска можливість конструктивно вийти із цієї кризи, адже судді були легітимно обрані Сеймом, водночас президент Кароль Навроцький відмовлявся приймати у них присягу?
— Практично не було. Але інше питання, чи те, що такого виходу не було, означає, що можна вдаватися до беззаконня. Бо те, що сталося у пʼятницю, не має жодної правової підстави. Тому що не існує правової можливості, аби [голову Конституційного трибуналу] Богдана Свєнчковського таким чином відсторонити від його посади. А вони це зробили.
І вони також обрали час, аби мати менше шансів утрапити у скандал. По-перше, пʼятниця перед 1 листопада, яке у Польщі є святковим днем, і усі їздять на могили та не займаються політикою. А по-друге, коли президента не мало бути в Польщі.
Представники уряду кажуть, що вони не мали можливості відбудувати правову державу інакше, ніж таким чином. Ну, але тут інше питання: чи можна за правову державу боротися неправовими методами.
— Чому, на вашу думку, Дональд Туск пішов на такі радикальні кроки, хоча навіть із цими новобраними суддями, присягу в яких президент Навроцький не прийняв, все одно урядова коаліція не має власної більшості серед суддів?
— По-перше, вони вважають, що частина тих суддів, які прийшли до Трибуналу під час правління ПіСу, це все ж таки більше судді, а не політики. Тобто не можна вважати, що ті судді, які були обрані під час урядування ПіС — це судді ПіСу, а під час Громадянської Коаліції (ГК)— судді ГК. Але це загалом цікаве питання, бо тепер Анна Корвін-Пьотровська має організувати нараду Трибуналу, щоб затвердити бюджет. І це буде перша подія, де можна буде підрахувати, скільки суддів прийде, скільки — ні, як будуть голосувати і так далі. В уряді панує думка, що, можливо, вони вже потрібну ситуативну більшість мають. Не факт, але …
А чому Дональд Туск пішов на такі радикальні кроки… Після того, що ПіС зробив з Трибуналом, цей орган перетворився на ще одну палату парламенту. З іншого боку, це інституція, яка практично не працювала вже останні роки, особливо після 2024-го року. Тобто за урядування ПіС ТК працював просто як чергова абсолютно сполітизована палата парламенту.
Після 2024-го року практично значення Трибуналу було помножене на нуль, тому що уряд перестав публікувати його рішення. З того часу Конституційний трибунал — це така інституція, яка існує, але ніхто не звертає уваги на всілякі її рішення і так далі.
А тепер це спроба підпорядкувати собі Конституційний суд практично таким чином, як це робив ПіС після 2015-го року, тому що це останній рік цієї каденції уряду Громадянської коаліції. Далі [восени 2027 року — Ред.] будуть вибори. Вочевидь, з точки зору чинної урядової коаліції, справа виглядає так: незрозуміло, що з тими виборами буде, що буде після них, тому треба «окопатися» тепер, хоча б в Конституційному трибуналі. Якщо ми переможемо, то супер, будемо мати і уряд, і парламент, і Трибунал, а якщо ні, то хоча би будемо гальмувати те, що буде робити ПіС.

Хоча, я гадаю, що після того всього, що і одні й інші політики зробили з Трибуналом з 2015-го року, єдине, що можна провести — це конституційний перезапуск. Перша цю ідею запропонувала партія «Конфедерація» і це вперше в моєму житті, коли я скажу, що вони мають рацію.
Щоб відбудувати Конституційний трибунал з нуля, потрібен буде компроміс усіх політичних сил. Для того треба також змінити Конституцію, але для цього рішення більшості нема й не буде. Тому треба було б, щоб і ПіС, і Громадянська коаліція домовилися, що здається, неможливим, але це єдиний можливий вихід з цієї конституційної кризи.
— Чи означає те, що Дональд Туск погодився на такий різкий крок щодо ТК в цей останній рік напередодні виборів, що його політика також стане більш агресивною?
— Я гадаю, що передусім конфронтація і конфлікт буде набагато більш жорстким, ніж до того часу. Можна сказати, що ми таким чином увійшли до такої виборчої передкампанії. Протистояння президента і прем’єр-міністра буде набагато більш агресивним. Тут питання, чи коаліціанти Громадянської платформи не зіграють все ж таки в ролі таких більш поміркованих і гальмуючих тенденцій для таких рішень.
Тому що дуже часто в історії Польщі було так, що коли влада чи коли домінуючі сили у таборі влади йшли ва-банк, то коаліціанти їм не давали це зробити. Так було, наприклад, коли під час пандемії ПіС хотів зорганізувати без підготовки та закону, який би це дозволяв, вибори поштою.
І тоді, незважаючи на те, що [лідер ПіС] Ярослав Карчинський мав в Сеймі монобільшість, знайшлись люди всередині його табору, які сказали, що цього не можна робити. І цього не зробили. Це був Ярослав Ґовін, який був лідером маленької партнерської для ПіС партії «Порозуміння». І він заплатив за це велику особисту та політичну ціну, але таким чином затримав самовбивчу тенденцію іти на вибори поштою.
Другий такий приклад — це коли після перемоги Кароля Навроцького, була така фракція в уряді, яка хотіла не допустити його до присяги, тому що вибори нібито фальшувалися. Тоді [лідер партії «Польща 2050», яка входить до урядової коаліції — Ред.] Шимон Головня цього не допустив, не зважаючи на те, що його тоді записали до табору ПіСу. Але це також була абсолютно самовбивча для польської демократії пропозиція і все ж таки всередині табору влади знайшлись люди, які до цього не допустили.
Тому я вважаю, що тепер також існує така можливість. Якщо Дональд Туск вирішить реально піти ва-банк і дуже загострити ситуацію, то хоча б частина коаліції, особливо «Польща 2050» та Польська Селянська Партія не дозволять йому це зробити.
Також 31 жовтня, наприклад, у президента Кароля Навроцького були консультації, куди він запросив представників усіх політичних сил. Характерно, що серед представників коаліції прийшли політики із «Польщі 2050» та Польської Селянської Партії. Представники «Лівих» і Громадянської Платформи не прийшли. Тобто вже зараз є поділ на тих, хто готовий розмовляти і шукати компромісів, незалежно від того, наскільки вони взагалі неможливі, і тих, хто каже, що на жодні компроміси з ПіСом, який порушував Конституцію, йти не буде. Дональд Туск про це фактично прямо сказав під час виступу 31 жовтня. Він сказав, що готовий на діалог та компроміси, але компроміси з тими, хто ламав Конституцію, на його думку, неможливі принципі.
— Чому, на Вашу думку, ця ситуація навколо Конституційного Трибуналу триває у Польщі вже більше 10 років? Чи причина у політичній поляризації чи у чомусь іншому?
— На мою думку, є три причини. По-перше, коли твій противник зробив один крок проти Конституції, щоб зміцнити свою позицію, то ти вважаєш, що можеш зробити два кроки. Якщо ти зробив два кроки, то наступного разу твій противник зробить три, коли буде при владі.
І те, що відбувається з 2015-го року, дуже добре демонструє цю тенденцію. Усе почалося з того, що у 2015 році, напередодні парламентських виборів, Громадянська Платформа обрала у Сеймі п’ятьох нових суддів Конституційного трибуналу, хоча могла вибрати тільки трьох, адже терміни двох інших закінчувалися вже під час каденції нового Сейму, тобто після виборів. Потім до влади прийшов ПіС і не допустив нікого з тих п’яти суддів, хоча було рішення Трибуналу, що трьох все ж таки вибрали легально і легітимно. Далі все це накручувалося і тепер ситуація така, що і представники ПіС, і представники Платформи вам скажуть, що вони намагалися відбудовувати те, що порушили їхні противники.
По-друге, звісно, є дуже великий особистісний конфлікт між ПіС та Громадянською платформаю та особисто між Дональдом Туском та Ярославом Качинським, які не дозволяють цим політичним силам сісти і домовитися.
І крім цього, партії вже трактують Конституційний трибунал як чергову інституцію, яку треба взяти під контроль, коли ти перемагаєш на виборах. І ніхто про незалежність Трибуналу не думає, тому що для них це просто чергова інституція, яка дозволяє тобі контролювати державу.

Євген Сверстюк провів сім років життя в таборах і п’ять років на засланні. Після повернення до Києва 1983 року він і далі зазнавав переслідувань: за ним стежили, його родину переслідували, сам він не міг повернутися до повноцінної професійної діяльності (першу книжку зміг видати в Україні лише 1993 року). Але він не припинив писати, організовувати культурне життя, гуртувати людей. Не відклав життя до кращих часів і не дозволив репресіям стати його єдиною біографією.
Один із його життєвих уроків — не дозволити злу визначати правила твого життя. Євген Сверстюк називав речі своїми іменами, писав про злочини радянської системи, зберігав пам’ять переслідуваних у різний спосіб — зокрема, запровадив Вечір зимових Василів (Стуса, Симоненка, Чумака, Еллана-Блакитного, які народилися в різдвяні дні). І водночас, пам’ятаючи про національну й особисту кривду, Євген Сверстюк не дозволяв ненависті й озлобленню визначати своє існування. «Поле національної незалежності оживає і зеленіє тоді, коли найкращі приносять на нього усе найкраще, що мають», — вважав дисидент.
Інший його урок — не поступатися гідністю й не йти на компроміс із совістю навіть тоді, коли це невигідно або небезпечно. Він не погоджувався на відзнаки й суспільне визнання ціною мовчання, не боявся виступити проти більшості, якщо вважав її позицію несправедливою. Умів відсторонитися від людей і середовищ, де порушувалися його моральні принципи. Євген Сверстюк вбачав свою місію в тому, щоб «пробуджувати гідність, зберігати гідність і називати явища навколишнього життя своїми іменами (в міру розуміння), часто викликаючи не тільки підтримку, але й невдоволення та ворожнечу».
Ще один його життєвий урок — зберігати пам’ять і продовжувати робити свою справу навіть тоді, коли обставини вимагають від тебе лише виживання: «Природа тим взагалі не цікавиться. Але культура передбачає зберігання пам’яті. Маю смуток, коли бачу людей, що затоптують і заплутують сліди і не почувають відповідальності за слово. Брак відповідальності, брак поваги, байдужість і зневага — це завжди початок катастрофи. Дивуюсь, коли бачу безтурботних людей, які бездумно колупають дно нашого спільного корабля. Або йдуть куди попало і переступають через кого попало. А в очах порожнеча й негація…»
Покоління Сверстюка знало, що сталося з тими, хто не пристосувався, — і все одно не обирало безпечного мовчання. Хоча дотримуватися принципів бувало непросто. В есеї «Поет про поета» Сверстюк пише про те, як його покоління жило зі знанням про масові репресії 1930-х: «Молодь воліла долю розстріляного Косинки чи саморозстріляного Хвильового, аніж долю радянського поета-лавреата-академіка… Хоча примірювати долю і нести долю — це не те саме…»
З 27 жовтня по 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох відбулася наймасовіша страта. Енкаведисти розстріляли 1111 людей, зокрема 287 українців і пов’язаних з Україною осіб. Тоді радянський режим убив Миколу Зерова, Валер’яна Підмогильного, Леся Курбаса, Миколу Куліша та інших яскравих постатей. Цей злочин проти людяності виконавці цинічно присвятили 20-річчю Жовтневого перевороту.
Дисиденти жили із цим знанням про непокаране зло, і це визначало їхні погляди і дії. В есеї «Моє повернення» Євген Сверстюк міркує про «призначення господаря, що успадкував руїну, оточену наймитами лукавими, корисливими хижаками і найприкріше — розгубленими і безпорадними людьми».
Сьогодні, коли ми знову стаємо свідками масового терору проти цивільних, цифри загиблих не мають ставати статистикою. Не звикати до насильства, не погоджуватися з безкарністю, зберігати здатність називати зло своїм ім’ям і не дозволити руїні визначати образ нашого майбутнього.

Проглянув декілька перекладів лауреатки Карсон. Можливо, вади перекладу, але не думаю, що тільки: ні в тому, ні в іншому поезії майже нема. Мертва писанина на основі холодного, невистражданого, неживого, книжного досвіду, в якому нема Любові, того головного, що повинне гріти читача. Розширювати його горизонт життєвого досвіду. Для чого й існує жанр літератури. Робити людину-тіло, земну людину, люблячою, відкритою, жертовною. Людиною духу. Прививати їй те, чого нема в земній свідомості. Кращі риси, потяг до духовного. Показувати їй те, чого вона не бачить в збитій, звичній реальності. Пропускаючи її через калейдоскоп поетичного сприйняття, робити реальність одухотвореною. Тоді нова реальність стає кращою від існуючої. Тоді у вигаданому людина знаходить кращу частину себе і проживає кращу – розширену – реальність. В цьому секрет і магія літератури, в цьому її призначення. З чиєїсь розширеної свідомості, з її радості і щастя, з її повноти життя переносити в подібний стан. Секрет справжньої літератури, створеної творчим мозком, в цьому. Її неможливо створити на одному мертвому, давно переспіваному, чужому досвіді раціональним, науковим і земним мозком. Потрібна своя Любов, своє страждання, свій захват і біль, своя втрата щастя, свій неповторний досвід, своє непідробне живе життя. Тому краще пишеться на зламі епох, на основі великого і трагічного досвіду. Переймаючись ним, автор здатний вловити краще, саму Любов. Парадокс в тому, що в комфортному існуванні вона вивітрюється, майже невідчутна і ніби не існує. Життя існує як факт, а не відчуття. Вогонь Життя не живе в комфорті, в палацах багатих, в переситілих умах. Він живе в халупах бідних, в стражданні упосліджених, в голоді і холоді, в мокрих куфайках, в дрижакуватих тілах, і звідти виривається у світ. Написане з книжного досвіду, з мертвого факту не випромінює тепла. Де нема Любові, там нема ефекту життя. Може, для когось воно і цікаве, але не несе імпульсу Життя. Як той, хто пише поезію з 1975 року, я  відчуваю її з пів слова, як і Енергію рядка. Я написав томи поетичних фраз, і стверджую те, що розуміє й авторка: це складно назвати літературою, при всій повазі до її старання. Для мене важливо знати не витвір однієї творчості, а рівень англомовної літератури в цілому. Якщо це є кращим, то там складно про щось говорити. Моє співчуття спочилій в комфорті й ситості літературі. Для живої поезії потрібна автентика, філософсько- поетичний мозок і Любов, яких, очевидно, там нема. А можливе й інше: хтось навмисне увінчує лаврами те, що не є літературою, щоб знівелювати її зразки і її саму. В Україні цей номер провернуто давно. Є книги без жодної художньої, філософської, публіцистичної, наукової цінності і дипломований дебіл як їхній результат. Результатом ж їхнього правління буде крах усьому. У будь-якому випадку кінець часів, кінець матеріального світу явив таку ж безживну й обмежену літературу.
Поезія – невидимий, невловимий трем метелика, що хоче злетіти і випромінює прощання тепло. Це мить краси, прекрасного мить, що відлітає назавжди, щоб жити далі в пам’яті – кращою і прекраснішою, ніж була. Животрепет миті є у всьому, його майже неможливо передати. Він проситься у слово, але слово часто безсиле відтворити. Цей зліт метелика – поезія миті – існує в просторі, трепече прощальними барвами. Великим розкрилом заграв, протуберанцем осені, що проситься, аби її помітили, світінням того, що процвіло і відгорає. Покликані бачити не помічають, покликані вловлювати – не вловлюють. І краса, так довго й богатобарвно творена Богом, не помічена згасає. Вона згасає, так і не перелита в слово, музику. В навіки зафіксоване звучання миті.
Штучна література, фактично постлітература, мало різниться від творінь ШІ. Для стирань різниці між ним і живою творчістю, з метою витіснити її, вона і пропагується. Це – намагання переконати, що імпотенція краща від потенції. Диявол – це завжди спроба переконати, що мертве, низькочастотне, закрите краще від живого, високоенергетичного, відкритого, такого, що віддає, люблячого. Змій – прообраз низькочастотності – пропонує себе за відмову від небесної Любові. Метафора вигнання з Едему про це. Незрима війна явищ сатани з явищами Бога, із центральною руховою складовою їх – Енергією. Він може підробити все, її не вкраде, не підробить. Штучно створене не несе в собі Енергії – неба – не надихає інших. Закрита література – це спроба відтягнути увагу на себе від тієї, що надихає, віддає. Закрите, як закрита рука, бере, а не віддає. Паразитарне в політиці, в поведінці мас так само вдає з себе гідне уваги, щоб доїти, тягти, воно – закрита рука. Бог знищує закрите ради відкритого, бо в ньому Божий принцип: віддавати, діяти на віддачу. Любити, промінити Любов. Любити – це віддавати Любов. Любов повинна протікати крізь структуру. Коли через закритий стан і приземлений мозок вона перестає поступати, перестає бути все. І ніяка економіка, наука, фізична сила не здатна виправити ситуації. Любов, всюди і завжди, є первістю речей. Незрима, невловима сила, якою існує все. Висока частота. Коли вона згасає, Змій смерті – низька частота – піднімає голову.
Не стільки талантів нема, як творчого – Божого – мозку. Це він пише так, як написані кращі класичні речі. Це творча Енергія творить в ньому так, як доступно лиш Богу. Бо Він і є вона, Всемогутній, творильність. Це нею створено все. В цьому ж різниця між тим, як писали древні, як написані кращі античні зразки і як пишуть тепер. Написане мертвим мозком дихає мертвотою, яка мало різниться від творінь ШІ. Є велика невипадковість в тому, що з втратою Енергії людство переходить на розум ШІ. З втратою творильності – на творчість ШІ. Йому складно і нічим думати, нічим творити. Воно втратило дар творця. Щоб писати сильно, переконливо, прекрасно, потрібне те, чого в ньому нема, Енергія, Сила Всемогутнього. Ті в древності, хто мали доступ до неї, розуміли Бога як Енергію, але Він також – Велика Людина. Диявол ніколи її не досягне. Мертва система породжує мертву творчість.
Творення талантів колись буде поставлене на потік. Створення не тільки літератури, а відкриттів, винаходів, досягнень у спорті, примноження дарів у всіх галузях, де потрібен творчий підхід. Це можливо через досягнення творчої Енергії. Творча, духовна, висококультурна цивілізація постане в такий спосіб. Цивілізація відкритості, Любові, добродіяння, відкритої руки. Мертва постала з відсутності Любові і життя навпаки. Ніхто просто так не народжується великим письменником, який пише, як Бог, просто, впевнено і сильно, і присвятив цій справі життя. З життя в життя, бажаючи стати ним, він служив слову та іншим великим призначенням. Його бачення – їхній результат. Та цей процес можливо прискорити. Це зараз письменник ніхто через переворот цінностей. Тупиця-олігарх, лукавий тупень-політик, який обслуговує великі гаманці і сам два слова не може зв’язати, велике цабе. Те, що прийшло погубити світ і стати прокляттям в історії. Мільярди духовних жебраків простягнуті до нього. Мільярди копіюють його, вловлюють його, свою смерть. В майбутньому буде рівно навпаки. Буде доказано, що своїй активності, творчій Енергії, силі Життя народ завдячує тим, хто пише. В стані творчості мозок одиниць випромінює те, чим живуть мільйони. Припинення процесу припиняє їх.
Народження поета на стільки тонка справа, що навіть рельєф місцевості впливає на нього. Він може народитися на одній і ніколи – на іншій території. Бог враховує те, що ніколи не прораховує жодна людина: енергетичне зростання, становлення творчого мозку. У всіх і в цьому випадку Він мислить енергетично. Поет, пророк – Його винятковий плід. Рядок треба розглядати як енергетичну структуру. Саме енергетична складова створює ефект справжності, життя. Відбери цю складову – і ефект зникає. Невиболіле, порожнє, невдало вжите слово ні на що не впливає. Імпульс мозку, творчої Енергії перетікає в слово і світить там, як окремий світлодіод. Чим сильніший імпульс, тим сильніше слово. Чим сильніший творчо мозок, тим сильніший його результат, він може створювати, як і Бог, галактичні структури. Невидиме зовні світло, як світлодіодна стрічка, заповнює рядок, сторінку за сторінкою і живить мозок читача. Він не бачить підробки, яку йому впарює реклама і зграя торгашів. Він не бачить мертвячини, він вірить написаному в анотаціях і статтях, але результатом такої творчості і такого читання є мертва культура, мертва цивілізація. Слово без заряду, мозок без Енергії нічого не віддає. З цієї ж причини складне, поламане, важке життя автора його перевага з точки зору творчості: створене сильним імпульсом, енергоємним мозком переживе віки. Бога цікавить результат, а не доля. Він ставить в умови, коли людина втрачає земне, тягу до нього, а її мозок перемикається на творчий, духовний відділ. В цьому ж секрет нетипових, часто трагічних доль, творців. Бог ніби кладе на них ваду, як поклав на Ізраїля, щоб вони служили Йому. Щоб у творчості, в любові до духовного, у віддачі неба було їх щастя. В цьому суть переродження Якова в Ізраїля, його боротьби з Богом.1 Так сказано для приховання смислу. Читати треба навпаки: Бог боровся за нього, за його нове призначення. Пошкодження стегна означало пошкодження земної любові. Ради Любові духовного типу. Ніч боротьби – ніч свідомості, невідання, що відбувається. Бог здійснює перетворення, не посвячуючи в неї свідомість, знаючи глибокі бажання і внутрішні схильності. От чому, щоб стати письменником, стати творцем, стати пером Бога, треба сильно хотіти цього. Бог втілює саме сильне і сокровенне бажання у тих, в кому перегоріло земне. Їх стегно. Коли духовна істота повертається в свою попередність, вона втрачає щастя. Вона щаслива тоді, коли живе новим життям, Бог відділив її для Себе. Вона ставиться в умови, коли єдине щастя в творчості, в духовному труді. Вона переноситься на низовий рівень, де в безлічі деталей – митей прекрасного – існує справжнє життя. Справжнє життя диктує справжнє письмо. Пише не рука, а відкритості дух. Велике бажання віддати все краще, об’ємної пам’яті досвід. В комфортності переважає земна частина мозку і нічого значного, нічого великого вона не народжує. Людиною пише великий колективний досвід і велике страждання. Те невидиме, що розлите в просторі, пам’ять його. Коли вона зациклена на собі, живе сімейним, родовим, племінним егоїзмом, коли вона – закрита рука, їй недоступна Енергія. Коли ти спілкуєшся, ти любиш людей. Дух набуває відкритості. Великий досвід спілкування – передумова великої творчості. Творчість – це те ж спілкування, тільки з невидимим співрозмовником. Ти любиш людей, коли пишеш їм. Відкритість духу досягається завдяки Енергії. В цьому дотику до Енергії відповідь, чому одні й ті ж автори в різні періоди писали геніально, писали сильно або нічого не писали: їхній мозок в різні часи був наснажений всемогутністю або втратив її. Через життя земним людина повернулася в стан Якова до переродження. І суть цього перетворення в перемиканні мозку. По тій ж причині створене змолоду, найбільш активним, повністю осяяним мозком, в чому й суть розширеної свідомості, найбільш прекрасне. Ніщо потім не зрівнюється з його світовідчуттям, з його світінням в слові, барві, музиці. Коли світильник мозку горить, він випромінює те, що любитимуть згодом мільйони. Він заряджає простір новими інформами: частками свого захоплення, відчуття прекрасного, того, що любить він. Любов, яку випромінює він, несе Життя усьому. Але як мозок юності відрізняється від мозку старості – кількістю живих клітин і озарінням їх – так і мозок культур, цивілізацій. На максимумі Енергії видає найкраще, на спаді – перемикається на земну й технічну зони, а його творчість стає формалістичною. Форма підміняє світлодіод, крило метелика, що мерехтить світлозолотом. Без краси Любові, образу, мелосу, слова література стає мертва. Вона є першим показником трагічного кінця. При всьому бажанні, всіх найкращих умовах, бібліотеках, доступі до знань розряджений мозок не може створити нічого якісно нового, проривного, прекрасного, повторити дар. Творчий відділ в ньому бездіє, його творчість механістична. Відсутність Любові робить творіння мертвим. Прекрасне, трагічне, справжнє, розлите в просторі стає недоступним. Воно ніби перелітає туди, де є відповідний радар. Десь на іншій території метелик миті на білій сонячній стіні всотує останнє тепло. Цвіте останнім поцілунком літа. Його крильця, як відпечаток помади, горять роздмуханим жаром. Метелик Любові засвічує стіну слова, чийогось німого захоплення, розкритого лотосом мозку, сніжно чистого аркуша, та його ніхто не бачить там. Кожна культура, кожна цивілізація, починається із вловлення Імпульсу, з перетворення Якова в Ізраїля, в початково духовну одиницю, починається і живе з Енергії, Мудрості, Слова, і завершується їх нечулістю. Змій низькочастотності, названий аспидом,2 затикає їм вуха. Не стільки причини важливі,3 як суть процесу. Кожна наступна починає себе в той же спосіб.
Захід створив премію для уславлення себе, але сама премія ще не означає літературу. Це скаже будь-який неупереджений знавець. Літературу не за формальними ознаками, а за рівнем її новаторства, за її ідейним, художнім, смисловим наповненням. Що нового вона дала людству? Давно складається враження, що для Заходу всі ми – і не тільки – проклята територія. Визнати когось звідси означало б визнати його культурну рівність чи перевагу. Все, тільки не це. Мені абсолютно байдуже, кому вона надається, але як професіонал я не можу не бачити упередженість. У нас є гідні автори, яких ніколи не визнають через їх приналежність до проклятої території. В попередніх життях, коли вони жили там, вони були не менш уславлені. Їхні книги там – вершини досягнень. Тепер вони жили тут. Парадокс в тому, що для періоду епохальних змін, Бог втілив їх в Україні, тридцять кращих історії. Я особисто знав з десяток, Захід ніколи їх не впізнав і не признав.
Ця премія – давно боротьба за свою перевагу.
Те ж саме стосується всього іншого ставлення.
Нас вважають за дикунів і в той же час всіляко прагнуть, щоб дикуни накладали за них життям. Дикунів не шкода. У них нема ні літератури, ні світового рівня культури, нічого. Ось про що ця премія і її надання своїм. Треба бути умисним дурником, щоб цього не бачити. Різниця полягала в розподілі на корисних дикунів – агентів впливу – і непотрібних дикунів, яких треба скоротити. І перші помагали в другому. Визнати, що в дикунів є почуття, що вони також люди, означало б всадовити їх з господарем. Дарувати їм життя. Ось чому література, ширше – культура з проклятих територій не визнається. Записаним в дикуни не було різниці, де знаходився їхній новий центр, шовінізм стосовно них так і залишався шовінізмом. На сьогодні це – неточне визначення, його слід було б назвати дикунізмом. Сприйняттям інших людей як дикунів. Це відповідає тому, як нас бачать вони. І кожен день життя підтверджує цю правоту.
Як гіршою формою правління є кумівство, так гіршою формою добору і відзначення – надання переваги своїм. Своїм за класовою, національною, релігійною, культурною ознакою. Вірний спосіб завалити справу – країну, культуру, націю – довірити її своїм.
Саме безсовісне, цілковито бездарне, але одержиме кар’єризмом і марнославством – рисами суто земного типу – рано чи пізно очолить її. Геній не потребує слави, не рветься до влади, він і так знає, що він – вершина. Слава – уділ нездар.
Це – загальні міркування і вони не стосуються однієї авторки.
Анна Карсон, скоріш за все, жила в античній Греції. В дитинстві, до другого статевого дозрівання, людина гостро відчуває попередні життя. Видно, те життя було в її досвіді чимось прекрасним, дуже насиченим, сповненим Любові, тому в дитинстві потяглась до нього, знайшовши в античній літературі віддушину. Тоді на планеті – і в Греції зокрема – жила Любов, зараз її майже нема, тому нічого дивного. Людина знаходить себе в тому часі, де її духові було краще. Їй варто було жити в Греції, там відчула б себе щасливою.
РS1
Горіхопад змінився листопадом, у вечірньому листі й траві довго навпомацки визбирував горіхи, вони стукотіли об дно відра, а потім замовкали, коли воно повнилось, чорне, пластмасове зливалось з ніччю по низу садка, сутінь поглинала відро і дари садка, і рік, що минув так хутко. Ніби вчора була весна, ми гребли перетліте листя, знову падолист і нічого попереду. Потім  з’їздив нагодував собаку, приготував їжу котам, вимив підлогу і присів за комп, а на дворі дощ змивав остаток літа. Був останній сонячний теплий день. Бджоли уже не вилетять до нової весни і не всі доживуть. Метелик, що востаннє грівся на осонценій стіні, непомітно відлетів.
РS 2
У одній з поезій Карсон пише від імені Ісаї.
Прекрасний задум. Але сам образ розкритий неповно.
Я міг би розказати більше.
Ісая зараз живий, живе в селі, втілений для тієї ж місії, що й колись – запису Божого Слова. І в цьому житті зазнав не менше. І як тоді прорік прихід Месії,4 так і тепер – записав основи царства Божого, роз’яснив суть цього явища, приходу Месії і настання Божого світу. Який постане на руїнах цього, згідно древніх пророцтв і нових фундаментальностей. Вони – універсальний ключ кращої долі людства.
Бог прийде у світ через Мудрість, Слово.
Ісаєю – і не тільки ним – я був віки тому.
І є тепер. Тоді записав, а тепер відкрив Смисл Біблії.
Без нього ніхто нічого в Біблії не тямить.
Відповідно, неправильне тлумачення приведе до загибелі.
В слов’янській традиції був св. Антонієм і св. Агапітом.
Всупереч Патерику, вони жили в різні часи.
З голови Антонія, а не Новгородського князівства, Русь почала бути.5
Записав Вєди6 і заснував Бон, саму містичну релігію.7
Поет – древо тисячоліть, а не однорічна рослина.
Бог де хоче, там і насаджує. Не питаючи дозволу в недорік.
Творець історії посилає туди, де буде вершитись Доля.
В різних релігіях, різних культурах Ісая був блискавкою Бога.
За його посередництвом Бог робив те, що незбагненно сучасному.
Тепер є церкви з його іменем, Бога там нема.
Тепер є країни з його іменем, з очікуванням Месії, Бога там нема.
Вони хапалися за тінь, перетворену в священний текст.
Ісая жив на горі, де вовк і ягня паслися разом,
І лев, як віл їв солому, а для змія прах був їжею.
Немовля гралося над норою аспида і дитя простягало руку над кублом змії.
Ніхто не робив зла і шкоди на святій горі Любові.8
Вогонь Ісаї, як в кабель для зарядки, переллявся в чорновугільні рядки.
Він був шрифтом, жив у священній книзі.
Лежав на олтарі, переховувався в сувої у священному ковчезі.
Стояв на полиці в кожній хаті.
Живим ніхто не хотів бачити.
Позбавлений жодного славолюбства і марнославства, Ісая був гідний премії Бога, а не винахідника динаміту. Та з тих, хто крали мільярдами, ніхто такої не створив.
Вони і стануть їм надгробком.
Істина як тоді, так і нині була не потрібна світові.
Була потрібна всяка чепуха.
Оскільки Істина є Бог, так була перевірена любов до Бога.9
По ставленню до Бога був зважений світ.
І де не потрібний Бог, там не потрібний світ.
І Бог припинив його.
Зостанеться один, який буде любити Бога.10
1 Буття 32. 24-30.
2 Псалом 57.5,6.
3 Викладені в «Художник і Бог», «Людина космоери».
4 Ісая 9.6, Ісая гл. 11.
5 Нова Біблія.
6 3 тис. до н. е, Нова Біблія.
7 2 ст. н. е., там же.
8 Ісая 9.6,11.6-9, 65.25.
9 Нова Біблія.
10 Нова Біблія, т. 182.

Як повідомляє Детектор медіа, за інформацією Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, у російській неволі перебувають 45 українських журналістів і медіаактивістів. Із них 33 особи мають підтверджений статус полонених, ще семеро вважаються зниклими безвісти. Про це заявив представник штабу Петро Яценко під час засідання Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, яка займається розслідуванням злочинів російських збройних формувань проти журналістів та інших працівників медіасфери.
Яценко пояснив, що медійниками штаб вважає не тільки співробітників офіційних засобів масової інформації, а й медіаактивістів та інфлюенсерів. Ідеться про людей, які висвітлювали суспільно важливі події, мали власну аудиторію в соціальних мережах і впливали на життя своїх громад.
Серед 45 осіб, за даними штабу, 34 є цивільними, а 11 — військовослужбовцями. Полон 33 людей вдалося підтвердити, проте лише щодо шістьох відповідну інформацію надав Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ). Ще 26 випадків підтверджені з інших джерел, а з однією людиною вдалося встановити зв’язок.
Водночас представник штабу зауважив, що документальне підтвердження від МКЧХ не обов’язково означає, що представники організації особисто відвідали місце утримання людини та перевірили її стан здоров’я. За наявною інформацією, комітет значною мірою спирається на документи, отримані від Міністерства оборони Росії.
За словами Яценка, МКЧХ не розголошує відомостей про кількість і конкретні обставини відвідувань місць утримання військовополонених. У своїх міжнародних звітах організація публікує лише узагальнену статистику, не поділяючи інформацію про візити до установ в Україні, Росії та на тимчасово окупованих територіях.
Окремо Яценко повідомив про сімох журналістів і медіаактивістів, які мають статус зниклих безвісти та перебувають у категорії розшуку. Серед них один цивільний і шестеро військових. Загалом Україні вже вдалося повернути чотирьох представників цієї категорії: трьох — у межах обмінів, ще одного — поза обмінним процесом. Із них троє були цивільними, а один — військовослужбовцем.
Представник Координаційного штабу також зазначив, що переговори щодо повернення українських полонених можуть тривати місяцями, а їхні результати переважно залежать від рішень російської сторони. Водночас Україна має певні можливості для зміцнення своїх переговорних позицій. Зокрема, на її території діють п’ять таборів для російських військовополонених, а кількість іноземців, які брали участь у бойових діях на боці Росії та потрапили в полон, продовжує збільшуватися.
Серед основних пріоритетів під час формування списків на повернення Яценко назвав людей, які найдовше перебувають у полоні, тяжкохворих і важкопоранених, жінок, а також цивільних громадян. До останньої категорії належать і журналісти та медіаактивісти.

Цієї осені американська розвідка показала китайський космічний безпілотник, що стикується з чужими апаратами, а Україна вперше вивела на орбіту власний супутник зв’язку. Ці дві новини, що з’явилися протягом одного тижня, свідчать: боротьба переходить у новий домен. Від того, хто зможе закріпитися в ньому, залежатиме, чиї дрони літатимуть завтра.Останній тиждень жовтня приніс дві новини, які на перший погляд не мають між собою нічого спільного. 26 жовтня Розвідувальне управління Міністерства оборони США оприлюднило звіт про загрози безпеці в космосі з найчіткішим на сьогодні знімком секретного китайського багаторазового космоплана, а вже наступного дня українська оборонно-технологічна компанія НІМЕRА повідомила, що її перший супутник ОВRІА NАNО працює на орбіті.Перша новина — про наддержаву, яка готується вести війну в космосі. Друга — про країну, яка вже воює на землі й нарешті вирішила заявити про власні інтереси в космосі. Разом вони засвідчують тенденцію, про яку військові стратеги говорять уже кілька років, але яка тепер стає очевидною для всіх: космос перестає бути тилом війни й перетворюється на повноцінне поле бою. Боротьба за нього вже триває.Почнімо з Китаю, який максимально агресивно рухається у космос. На знімку, отриманому американцями з комерційного супутника з відстані близько 90 кілометрів, китайський космоплан пристикований до іншого космічного об’єкта із розгорнутими сонячними панелями. Четверта місія цього безпілотника розпочалася 7 лютого 2026 року з космодрому Цзюцюань і станом на кінець жовтня досі триває. Американська розвідка також фіксувала зближення космоплана з іншими апаратами та маневри поблизу них під час попередніх польотів.Пекін традиційно обмежується загальними заявами про випробування багаторазових технологій для мирного освоєння космосу. Однак тривале перебування безпілотного корабля на орбіті, маневрування поблизу інших супутників, стикування з ними та подальше відстикування свідчать про можливість виконувати операції з інспектування, перехоплення або навіть виведення з ладу чужих апаратів. Саме так ці можливості можуть оцінювати військові аналітики.США мають власний аналог — космоплан Х-37В. Поява китайського апарата з подібними можливостями свідчить про те, що суперництво двох наддержав поширюється і на орбіту, де вже формується новий вимір гонки озброєнь.Ще важливіше те, що Китай робить ставку не на окремі унікальні апарати, а на масовість. Країна розгортає дві власні низькоорбітальні мережі «Гован» і «Цяньфань», у яких уже понад 470 супутників, а на початку жовтня систему «Гован» перевірили навіть у полярних широтах. Цього літа Китай уперше успішно повернув перший ступінь ракети Lоng Маrсh-10В, спіймавши його спеціальною сіткою на морській платформі, а в серпні посадку першого ступеня виконала й приватна ракета Zhuquе-3. Багаторазові ракети різко здешевлюють запуски, а дешеві запуски означають, що Пекін зможе виводити на орбіту сотні нових апаратів і швидко замінювати втрачені.У космосі, як і у війні дронів на землі, перемагає не той, хто має найкращий окремий зразок, а той, хто здатен виробляти й запускати масово.Росія теж не стоїть осторонь і цілеспрямовано виводить на орбіту власні супутники. Її відповідь Stаrlіnk, угруповання «Рассвет» компанії «Бюро 1440», росте партіями, першу з яких запустили в березні, а другу в липні 2026 року. Нині на орбіті перебуває близько 40 апаратів, які Росія офіційно позиціонує, зокрема, як призначені для спеціальних і потенційно військових завдань. Систему розбудовують із використанням лазерного міжсупутникового зв’язку, який дає змогу передавати дані без наземних станцій. У перспективі це може розширити можливості дистанційного керування російськими дронами на значній відстані від лінії фронту — зокрема, глибоко на території України.Поки що проєкт стикається з труднощами: частина апаратів через несправності рушійних установок втрачає висоту, а наявне угруповання забезпечує покриття лише протягом коротких часових вікон щодня. Однак недооцінювати ці зусилля було б помилкою. Москва продовжує запускати нові партії супутників, а кожен наступний запуск дає російським інженерам додатковий досвід.Паралельно Росія нарощує й орбітальні засоби тиску на чужі супутники. У квітні 2026 року вона вивела групу апаратів від «Космосу-2609» до «Космосу-2614», і вже за місяць вони почали маневрувати так, щоб синхронізуватися з радарним супутником фінської ІСЕYЕ, дані якого використовує Україна. 26 травня «Космос-2609» підійшов до нього на 2,5 кілометра, а наприкінці вересня «Космос-2612» знову вийшов практично на одну орбіту з фінським апаратом. Жодного супутника поки ніхто не збивав, але в космосі відстань у кілька кілометрів означає практично контакт, і противник, який уміє непомітно наблизитися, вміє також заглушити, засліпити або пошкодити ціль.На цьому тлі українська новина є не просто технологічним досягненням, а стратегічною відповіддю на виклик, який сьогодні кидають у космосі Китай і Росія. 1 жовтня українська компанія НІМЕRА разом із данськими партнерами з GоmSрасе вивела на орбіту супутник ОВRІА NАNО. Він став першим апаратом майбутньої незалежної української мережі супутникового зв’язку, яку контролюватиме український оператор, а не іноземна корпорація чи чужий уряд. У GоmSрасе прямо пояснили логіку проєкту, наголосивши, що залежність від технологій інших держав, навіть партнерських, створює стратегічні ризики, особливо під час війни.Наступним кроком називають локалізацію в Україні виробництва супутників і наземних терміналів. Цей крок навіть важливіший за сам запуск, бо країна, яка вміє робити власні термінали, вже не залежить від чужих рішень.Майже одночасно стало відомо, що фінські ІСЕYЕ та Nоkіа разом з Міністерством оборони України розроблятимуть власну систему супутникового зв’язку. Показово, що саме та фінська компанія, за апаратом якої полюють російські супутники, тепер будує систему зв’язку для України. Тож орбітальне протистояння на найближчі роки вже має конкретні адреси та учасників.Звісно, один наносупутник не замінить тисяч апаратів Stаrlіnk, і було б нечесно подавати його як готову мережу. ОВRІА NАNО є випробувальною платформою, результати роботи якої мають визначити параметри майбутньої повноцінної системи. Тож розробники наголошують, що мережа доповнюватиме європейські супутникові можливості, а не конкуруватиме з ними.Однак усі великі угруповання починалися з одного тестового апарата. І різниця між країною, яка має такий апарат, і країною, яка його не має, вимірюється не кількістю супутників, а наявністю власної інженерної школи, операторів і досвіду керування на орбіті. Україна вперше зробила крок від споживання космічних послуг до створення власних рішень, і це перемога, яку варто назвати своїм ім’ям.Навіщо Україні власна мережа, пояснювати довго не треба, бо Stаrlіnk цієї осені вкотре показав себе ненадійним партнером. Коли канал управління бойовою технікою контролює інша держава, твоя армія воює рівно настільки, наскільки це відповідає чужим політичним розрахункам на конкретний день. Тож перед кожною армією, яка хоче позбутися такої залежності, сьогодні є два шляхи.

Перший короткий, і ним пішли росіяни, коли після блокування їхнього доступу до Stаrlіnk масово перейшли на mеsh-мережі. Це система у якій дрони передають сигнал один через одного, використовуючи китайські модеми вартістю від 2 до 12 тисяч доларів.

Такий підхід дозволяє керувати ударними безпілотниками на глибині приблизно 150 кілометрів. Але він прив’язаний до землі, вразливий до РЕБ і залежить від постачань з Китаю, тобто одну залежність просто замінює іншою.

Другий шлях довгий і дорогий, бо веде через космос, через власні супутники, термінали та інфраструктуру керування. Саме його обрала Україна, і саме ним, як показують останні місяці, рухаються всі, хто думають про війну на десятиліття вперед.

Європа тим часом намагається наздогнати реальність. На брифінгу Єврокомісії 14 жовтня журналісти запитали, що ЄС може запропонувати Україні замість Stаrlіnk, і почули про систему Gоvsаtсоm, яка об’єднує урядові супутники країн Союзу і запрацювала в січні 2026 року. Брюссель веде перемовини про повноцінне приєднання України. Але маємо пам’ятати, що власне угруповання ІRІS з 348 апаратів почне запускати лише 2029 року. Для порівняння, станом на 15 жовтня на орбіті працювало понад 11 тисяч активних супутників Stаrlіnk. Тобто розрив з європейським планом становить приблизно 32 рази. Європейці вже зрозуміли, що від американської мережі треба ставати незалежними, але поки що не мають чим її замінити.Набагато рішучіше діє європейська Північ. 4 травня 2026 року Швеція вивела на орбіту свій перший оперативний військовий супутник. Загалом шведська армія планує мати близько десяти таких апаратів. Уряд також виділив сотні мільйонів крон, щоб космодром «Есрейндж» міг запускати ракети на орбіту.Норвегія тим часом розвиває власний космодром «Андейя». У березні туди приїхали канцлер Німеччини Фрідріх Мерц і прем’єр Норвегії Йонас Гар Стьоре й оголосили про поглиблення космічної співпраці. Цього року на норвезьких супутниках уперше почали працювати американські військові модулі зв’язку. Крім того, ЄС підписав з Норвегією та Ісландією угоду про доступ до Gоvsаtсоm та ІRІS². Скандинави добре знають, що таке сусідство з Росією. Тому вони першими в Європі зрозуміли, що власний доступ до космосу є такою ж частиною оборони, як танки чи ППО.Ще показовіший приклад — Японія, яка вперше за понад сімдесят років змінює назву одного з видів своїх збройних сил. 26 червня 2026 року японський парламент ухвалив закон, за яким Повітряні сили самооборони перетворюються на Повітряно-космічні сили самооборони. Космічний підрозділ, який у 2020 році налічував лише 20 осіб, до березня 2026-го зріс до 670 військовослужбовців. До кінця березня 2027 року він має перетворитися на командування чисельністю близько 880 осіб. Крім того, цього року Токіо планує запустити свій перший супутник для спостереження за обстановкою в космосі.Навіть Бразилія, яка перебуває далеко від зон великих воєнних конфліктів, цього року вирішує долю свого оборонного геостаціонарного супутника, термін експлуатації якого добігає кінця.Отже, від Скандинавії до Японії держави доходять одного висновку: значення космосу для оборони не залежить від того, наскільки далеко країна перебуває від лінії фронту.Чому все це важливо саме для поля бою, добре розуміє кожен, хто працює з дронами. Сучасний ударний безпілотник чи перехоплювач залежить від трьох речей, які забезпечує космос:

каналу зв’язку з оператором,супутникової навігації,розвідданих, що дозволяють знайти ціль.

У Центрі «КРУК» ми постійно використовуємо Stаrlіnk та інший супутниковий зв’язок у навчанні: і на курсах з наземних роботизованих комплексів, і на курсах операторів дронів. Без нього сучасна техніка просто не працює на тих відстанях, які вимагає фронт.Тому домінування на орбіті вже найближчими роками може перерости в домінування над небом і над окопами. Країна, яка матиме власні супутники, зможе розвивати й власні безпілотні системи, тоді як країна без них залежатиме від чужих — доти, доки їй дозволятимуть ними користуватисяВодночас було б помилкою думати, що власна орбітальна мережа сама по собі вирішить усі проблеми. Друга половина відповіді лежить на землі і називається автономністю. Дрон, який уміє за допомогою машинного зору впізнати ціль і завершити атаку після втрати зв’язку, не боїться ні обмеження терміналів, ні російської РЕБ, і саме тому українські розробники так швидко рухаються в бік автономного наведення. Космічний і автономний домени доповнюють одне одного, бо супутник дає дрону зв’язок і розвідку на великій відстані, а бортовий інтелект дозволяє виконати завдання, коли зв’язок усе ж зник. Той, хто першим поєднає ці дві речі в одну систему, отримає перевагу, яку неможливо компенсувати простою кількістю техніки.Що з цим робити? Відповідь цілком конкретна. Державі варто перетворити ОВRІА та спільний проєкт з ІСЕYЕ і Nоkіа з окремих ініціатив на складові довгострокової програми з гарантованим фінансуванням і чіткими термінами реалізації. Адже космічні проєкти не терплять перерв і недофінансування.Паралельно вже зараз варто вимагати від Брюсселя чіткого графіка приєднання України до Gоvsаtсоm і місця в ІRІS², подаючи це не як прохання про допомогу, а як внесок у спільну безпеку. Адже українські військові сьогодні є найдосвідченішими в Європі користувачами супутникового зв’язку в бойових умовах. І нарешті, підготовку операторів і проєктування нових дронів варто будувати з розрахунку на роботу в середовищі, де супутник є основним каналом, а автономність страховкою на випадок його втрати.Америка, Китай і Росія вже готуються воювати в космосі. Японія переписує назви своїх збройних сил, Скандинавія будує космодроми. Європа стратегічно обіцяє. А Україна, яка ще вчора могла лише просити увімкнути зв’язок, починає будувати власний. Один маленький супутник на орбіті поки не змінить баланс сил, але він змінює головне – показує, що Україна більше не збирається бути лише споживачем чужих технологій у домені, де вирішуватиметься майбутнє війни. І в цій війні виграватиме не той, у кого більше дронів, а той, хто володітиме небом над небом.

Нещодавно кілька рекрутів, які проходили базову загальновійськову підготовку (БЗВП), звернулися до знайомого військового капелана з проханням. Попросили допомогти їм дивитися онлайн-трансляції богослужінь їхніх церков, бо через обмеження у користуванні смартфонами під час БЗВП не могли робити цього самостійно. Капелан охоче погодився.
Я розповів цю історію парафіянам під час недільного богослужіння у своїй церкві. Є в нас традиція: щонеділі на великому екрані показуємо фотографії всіх військових із нашої спільноти. Тих, хто продовжує служити, полонених, зниклих безвісти, загиблих.
Ось учитель недільної школи, який навчав мого сина і загинув.
Ось інший пастор, зараз військовослужбовець прикордонної служби.
Ось батько п’ятьох дітей, який добровольцем пішов захищати Україну. На його похорон прибув увесь підрозділ. Хоча чоловік воював зі зброєю в руках і формально не був капеланом, побратими казали, що для них він став справжнім священником.
Ось світлина ще одного загиблого героя. Наступне фото — його сестра, яка після загибелі брата долучилася до Сил безпілотних систем. Стільки фотографій, стільки очей.
Звертаючись до громади, я сказав: «Не тільки ми дивимося на них. Вони також дивляться на нас. Пам’ятайте це».
Не всі священнослужителі та пастори користуються можливістю бронювання. Біля Краматорська військовий капелан, що належав до Православної церкви України, підвів мене до командира роти, який до мобілізації був служителем адвентистської церкви. Бійці поважали цього кремезного чоловіка.
Не всі парафіяни протестантських церков наголошують на своєму праві дотримуватися пацифістських переконань і не брати до рук зброї. Дивно й водночас радісно було зустріти в лікарняній палаті баптиста, командира спецпідрозділу.
Під час великої мобілізації багато моїх братів по вірі прийшли до війська. Що ж вони бачать, коли дивляться онлайн-трансляції богослужінь, слухаючи проповіді, читаючи церковні чати? Чи відчувають, що залишаються частиною громади? Чи бачать, що церква живе не лише власними внутрішніми питаннями, а й життями тих, хто сьогодні захищає країну?
Іноді складається враження, що для частини релігійних лідерів питання бронювання стало чи не головним виміром церковного життя під час війни. Пастор або священник заброньований — війни для церкви вже не існує?
Деякі церкви погрожують парафіянам, які взяли до рук зброю, відлученням. У церковних чатах тривають дискусії, чи можна вважати християнином військового, який «вбиває». Дуже «своєчасне» та «братське» питання! Церкви можуть по-різному оцінювати богословські підстави застосування сили, але ці дискусії не мають знімати з них відповідальності за парафіян-захисників і ставити під сумнів їхній вибір. Християни, що взяли до рук зброю, щоб захищати Богом даровану країну, своє рішення ухвалили — воно не було ані безпечним, ані вигідним, але було правильним.
Що думають військовики, чуючи про дивні «батальйони військових капеланів» і бачачи людей, які публічно представляються військовими капеланами, хоча не проходять службу у Силах оборони, але з’являються на церковних заходах у військовій формі? Ці «капелани» завжди перед очима. Добровольців, що пішли воювати ще на початку повномасштабної, люди починають забувати.
Церкви не можуть жити так, ніби їхні парафіяни, що стали військовослужбовцями, перебувають десь за межами громади. «Ми за них молимося» — позиція непогана, але її замало. Кожного дня, кожної неділі спільнота має питати себе: «Що ми зробили для наших воїнів та їхніх родин?». За нас, за нашу свободу вільно сповідувати воюють зараз наші брати та сестри. Чи воюємо ми за них? Наші світи, цивільний і військовий, зараз розділені, але вони поряд. Одного дня вони зустрінуться…
У приміщенні моєї церкви, у першому ряду, стоїть стілець, на якому висить військовий кітель. Це символічне місце для наших воїнів, які мають повернутися. Ми чекаємо. Але знаємо, що тільки чекати недостатньо. Як церковна спільнота ми маємо бути готовими прийняти тих, хто повернеться з досвідом бойових дій. Подивитись в їхні очі не відводячи погляду і відповісти на запитання: чи були ми частиною їхнього життя під час військової служби, чи зустрічаємо їх не як загублених грішників, а як зранених героїв?…

Від початку повномасштабного вторгнення Росії активізувалися протести нашої культурної спільноти проти участі російських митців і їхніх проєктів на міжнародних заходах. Ці протести лунали ще з 2014 року, але масового характеру набули саме в 2022 році, і певні успіхи були в цьому досягнуті: принаймні певний час на кінофестивалях не було російських фільмів, а провідні літературні ярмарки не запрошували росіян як головних гостей. Крім того, українські автори послідовно відмовлялися і відмовляються виступати на одній сцені з представниками Росії, хоч це рішення і неодностайне. Пам’ятаємо, який резонанс був у вересні 2022-го, коли Юрій Андрухович взяв участь у публічній дискусії з російським письменником Міхаїлом Шишкіним на літературному фестивалі в Норвегії. Тоді ж на виправдання подібного лунали аргументи, що Шишкін — це «хороший русскій», бо понад двадцять років не живе в Росії (мешкає у Швейцарії), відкрито засуджує путінський режим, анексію Криму та війну, через що в РФ його оголосили «нацпрєдатєлєм». І сам Андрухович пояснював свою згоду на розмову тим, що зробив свідомий виняток для Шишкіна через його чітку антипутінську позицію та дистанціювання від російської держави.
Заклики бойкотувати російську культуру на міжнародних подіях нікуди не зникли, і більшість фестивалів досі дотримується правила не залучати до програми офіційних представників Росії. Втім, цей бойкот досить легко обходять, адже тепер російські учасники просто реєструються як «делегати» тих країн, де вони живуть або від тих держав, які дають гроші на їхні проєкти. Так цьогоріч у лютому на Берлінському кінофестивалі було три фільмі, зняті російським емігрантами. У травні на Каннському кінофестивалі фільм Андрєя Звягінцева «Мінотавр» взагалі здобув одну з головних нагород — Гран-прі, а також приз за найкращий саундтрек. І хоча Звягінцев виїхав з Росії в 2022 році й засудив Росію за війну в Україні, в цьому фільмі практично всі учасники — росіяни (головний актор Дмітрій Мазуров живе і працює в РФ). Втім, зважаючи на те, що «Мінотавр» — це спільне виробництво Франції, Латвії та Німеччини, його навіть не так давно висунули на здобуття Оскар як офіційного представника від Франції.
У вересні ж на Венеційському кінофестивалі російський режисер Ілля Хржановський отримав «Срібного Лева» за найкращу режисуру за свій неоднозначний проєкт «Дау». Попри протести МЗС та Мінкульту України проти включення фільму до конкурсу, організатори заявили, що у Хржановського вже деякий час офіційно не має російського громадянства. У цьому випадку, гадаю, не зайвим буде нагадати, що Венеційський кінофестиваль заснував Беніто Муссоліні, який вбачав у кіноіндустрії потужний інструмент пропаганди, — це якраз до питання зв’язку політики і культури.
Як бачимо, попри різкі протести наших інституцій і окремих діячів, російська культура в широкому розумінні нікуди не зникла з публічного простору і, вочевидь, і не зникне. Західні інтелектуали й популярні постаті продовжують захоплюватися Толстим-Достоєвським-Чеховим як частиною світової культури, не бажаючи бачити зв’язок загарбницької політики Путіна з мистецтвом Росії. Характерний приклад — нещодавно футболіст бразильського клубу «Атлетико Мінейро» Густаво Скарпа зробив «Смерть Івана Ілліча» Толстого книгою, яка очолила рейтинг найбільш продаваних книг на Аmаzоn в Бразилії. Густаво веде блог на ютубі з 2019 року, де розповідає про книжки, і ролик про повість Толстого набрав понад 700 тис. переглядів. Тож натхненний таким успіхом спортсмен планує далі читати «Війну і мир», Гоголя і Достоєвського.
Читайте також: Кара без злочину: хто і чому популяризує російську літературу
Крім того, з 23 по 31 жовтня в Сербії відбувається Белградський міжнародний книжковий ярмарок, в якому Росія бере активну участь, на своїй експозиції представляючи 500 книжок і проводячи різноманітні заходи та презентація. А ось на вересень 2027 року в Чехії заплановано виставку-ярмарку «Празька книжкова вежа», «присвячену сучасній російській літературі в еміграції, вільній від державної цензури», а загалом же цей російськомовний книжковий ярмарок за межами Росії відбувається з 2024 року. Знаково, як саме вони формулюють свою мету: «Ми бачимо свою місію в тому, щоб зробити цю літературу видимою та налагодити мости в обох напрямках: наблизити російськомовних авторів до читачів на Заході та ознайомити російськомовних читачів із сучасною літературою з усього вільного світу» — не забуваючи, втім, додати до цього червоним шрифтом умовну «данину» теперішнім реаліям: «Ярмарок солідарний з Україною та відкрито засуджує війну. Ми виступаємо за свободу слова, людську гідність і відкритість світу».
Також у цьому році РФ офіційно повернулася на 61-е Венеційське бієнале сучасного мистецтва, де у неї, як і у багатьох країн, існує свій павільйон, побудований у 1913–1914 роках. Проте від 2022 року Росія не проводила в ньому виставок, повернувшись якраз у 2026-му. Понад два десятки країн і європейські міністри культури виступили з різким протестом проти участі РФ в Венеції, а Єврокомісія у липні 2026 року навіть офіційно припинила фінансувати Венеційську бієнале. Однак президент Бієнале П’єтранджело Буттафуоко відхилив заклики до цензури чи виключення, заявивши, що захід виступає проти виключень. Втім, журі цієї художньої виставки у квітні все ж виключило Росію (й Ізраїль) з конкурсу на здобуття головних нагород Венеційської бієнале — «Золотого» та «Срібного левів».
Тож бойкоти і протести все ж працюють, попри думку скептиків. Хоча щодо неучасті в одному публічному просторі з росіянами є різні думки, зокрема, переконання в тому, що так ми просто самі позбавляємо себе майданчику, не даємо пролунати українському голосу. Часто в цьому, як на мене, ми навіть передаємо куті меду. Так, скажімо, коли талановитий український письменник і ветеран російсько-української війни Артур Дронь відмовився видавати свою книгу «Гемінґвей нічого не знає» норвезькою мовою у найбільшому видавництві Норвегії Сарреlеn Dаmm через те, що дізнався, що у 2025 році це видавництво випустило норвезькою мовою книжку норвезької журналістки Осне Сеєрстад «Розбрат: Росія зсередини», одне з центральних місць у якій присвячене колишньому бійцеві російської ПВК «Вагнер» Андрієві Медведєву. У лютому 2026 року під час літературного вечора в Києві Артур Дронь пояснив свою відмову так: «Не можна спочатку дати голос вбивцям — дезертували вони чи ні, — а потім жертвам, які захищаються, і таким чином ставити ці книжки на одну полицю під логотипом одного видавництва […] Багато наших європейських партнерів віддано й послідовно підтримують нас, але водночас не розуміють, що це шкідливо й аморально — втягувати росіян в інформаційний простір, надавати їм голос і толерувати. Прикро, що так відбувається, але якщо ці речі розуміємо ми, то маємо говорити про них прямо і принципово». Слушне і зрозуміле обґрунтування та гідна поваги принципова позиція нашого автора, але в підсумку в Норвегії не зможуть прочитати книгу Артура Дроня.
Бойкот російської культури, безперечно, треба продовжувати, залучаючи українські організації й активістів у всьому світі, однак самої заборони мало, бо треба пропонувати щось замість забороненого. Тож, зрештою, більшість проблем нашої культури зводяться до того, що Україна за всі роки своєї незалежності так і не навчилася успішно пропагувати своє за кордоном. І, на моє переконання, разом із закликами до бойкоту Росії треба ще більше закликати цікавитися українським. Наприклад, нещодавно у видавництві Наshtаg вийшов французький переклад нашого знакового модерністського роману «Майстер корабля» Юрія Яновського (перекладачі Ростислав Нємцев і Фелісія Міхалі). А в Польщі днями у перекладі Катажини Гах вийшла «Невеличка драма» Валер’яна Підмогильного з передмовою Оксани Забужко. За нормальних обставин про ці два проєкти треба було б розповідати з максимальним розголосом і підтримкою всіх наших відповідних культурних інституцій, але поки про таке, можемо лише мріяти, поступово навчаючись належно представляти себе на міжнародному рівні. Це потрібно ще й тому, щоб українці не виглядали на світовому рівні лише як жертва, яка вимагає заборонити кривдника, а як сильна і повноцінна культура з давньою традицією, яку Росія намагається коли не знищити, то привласнити.

Я люблю говорити про себе, що я — романтик, ну, може, сьогодні б сказали, що романтик у версії «lіght». Моя дружина іронізує, цитуючи фрагменти вірша «Романтичність» польського пророка Адама Міцкевича, що мною керує «мудре скельце і око» (переклад В. Коптілова).
«Твій світ — порошинки, мов зернятка з перцю.
Без правди живої не побачиш чуда!»
Звідки такі думки? Учора цілком випадково я натрапив у yоutubе на інтерв’ю із Влодком Кауфманом у рамках циклу «Дзиґа: живий архів».

Із Влодком я знайомий з початку свого «романтичного роману» з мистецтвом України, а значить, з початку 1990-х років. Як легко помітити, це вже понад 30 років. Багацько часу.
Розмова триває півтори години і, як можна здогадатися, це наче мить у творчому житті Кауфмана. Я слухав її з великим зацікавленням і відкривав Влодка і його життя, про яке, як виявилось, знав небагато. Правду кажучи, це не звичайна розмова, а монолог, співрозмовниця періодично підкидає запитання, які мали б скеровувати Влодка на шлях, який здається їй важливим у контексті історії інституції, невід’ємною частиною якої став Кауфман.
Коли я слухав історію його життя, то усвідомив, наскільки правдиві слова видатного прозаїка Веслава Мислівського, що: «Ми живемо в тому, що було розказане. І, може, лише сни визначають нас. Може, ще тільки сни належать нам?».
Я подумав, що розповідь Кауфмана — це якраз нагадування собі і нам довгого, розтягнутого на десятки років сну, який іще досі триває.
Я ніколи не мав особливо близьких контактів із Влодком, частіше я спілкувався з Маркіяном Іващишиним.
Коли я керував Центром сучасного мистецтва в Києві, ми не робили спільних проєктів із «Дзиґою», бо з моєї перспективи, коли я дивився крізь «мудре скельце і око», те, що відбувалось у Львові, не було достатньо професійним, просто не відповідало стандартам, які я намагався тоді запроваджувати в ЦСМ в Києві.
Ситуація змінилась, коли в 2005 році став директором Польського Інституту в Києві, дипломатичної установи, що пропагує розвиток польсько-української співпраці чи, як дехто каже, «побудови мостів» завдяки інвестиціям у культурні проєкти. Не останнє значення мали й фінансові можливості, що були в моєму розпорядженні. Я вже добре знав і Марека, і Влодка, тож вони стали для мене природними партнерами, на яких я міг спертися. Частина ініціатив надходила з середовища «Дзиґи», інші були моїми ідеями. В 2008 року завдяки Влодкові Кауфману та Маркіянові Іващишину Дні Мистецтва Перформансу знайшли новий притулок у Львові (куратор Вальдемар Татарчук). В 2009 року я ініціював у їхніх межах Школу перформансу й запросив керувати нею професора Януша Балдиґу, відомого перформера і члена авангардного театру «Академії Руху». Дні мистецтва перформансу, а в їхніх межах і Школа перформансу існували довгі роки. Оце й усе, коротко, як у телеграмі.
Кауфман став дуже важливою ланкою між партнерами з Польщі (куратори Вальдемар Татарчук і Януш Балдиґа) і середовищем «Дзиґи». Моя стратегія полягала в тому, щоб запустити жорна, а потім відійти в тінь. Для мене було важливо, щоб це вже були ініціативи, народжені у Львові, які розвиває це середовище.
Нині вже немає особливого значення, хто? що? і як? Синергія, яку створила наша співпраця, збагатила нас усіх, а Львів став найважливішим в Україні середовищем, що пропагувало мистецтво перформансу. Тоді я писав:
«ПЕРФОРМАНС може бути магічний, ангажуючий, тривожний і заворожливий, може бути проникливий, зворушливий, простий, тілесний, прекрасний і відштовхуючий. ПЕРФОРМАНС — це приватні ритуали й публічна активність, катарсис і конфронтація.
Дія перформера — це лише початок діалогу. Ми всі є перформерами, навіть якщо тільки граємо роль глядача».
Монолог Влодка через багато років дав мені зрозуміти, скільки всього нас об’єднує в наших «романтичних авантюрах» на помежів’ї офіційного мистецтва. Хоча б його власна дефініція, хто такий куратор. Дуже близька моєму розумінню, чим займається куратор.
Кауфман каже:
«Куратор це відповідальна постать. Це не адміністратор, не регулювальник, не менеджер, це режисер якогось твору. Тому що будь-який проєкт, який супроводжує куратор — це твір, вистава чи як хочете переводити на рейки театру. Тому є кілька проєктів, де я можу себе назвати куратором».
Я можу лише під цим підписатися.
Свій монолог Влодко закінчує в такому ж стилі, як його й почав, дуже особисто.
«Дзиґа це не якийсь феномен, ми жили, пробували викричатися, шукали варіанти вирішення, довбалися об стінку. Ну тяжко, і просто всіх об’єднував ентузіазм хто був на Дзизі. Не має значення, ким він там був. Це був ентузіаст, який вірив в цей проєкт. (…) я не знаю що там згадувати. (…) це звичайний потік життя, (…) це інтимний шлях певної кількості людей які пройшли це, попробували щось робити по своєму . Ми нічого не боялися, якби ми боялися ми би не зробили Дзиґу. Не було страху.
Це от є класна ідея . Давай попробуємо».
Чи це не романтичність чистої води? Повірте мені, людині, яка в професійному житті керувалась оптикою, визначеною «мудрим скельцем і оком». Хоч іноді і я був відкритий до партнерських зустрічей із тими, хто вірив, що, як казав поет-романтик, «без правди живої не побачиш чуда!».
Дякую, Влодку, за твої слова.